ПОМОВЧИМО...

24.08.2018 10:34
ДО ДНЯ ПРАПОРА ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
 
Спомин про поступ до волі. 
Серпень 1991 року.
 
 
Запорізька «Червона Рута» в’яла. В’яла круто. Якщо достеменніше – вона просто вмирала. З 18-го на 19-й день серпня… 
Нас було троє (спали спина до спини в готелі для іноземних гостей): Володимир Цибулько, тими часами аванґардовий поетичний літератор, знаний на всі усюди чоловік, нині – політолог. Леонід Шурко, посутній фольклорист, університетський кандидат філології – на жаль, уже покійний – зла доля забрала його з цього світу в 46 років – і я, Олександр Сопронюк.
Одрана екс-Президент України Леонід Кравчук, натоді голова Верховної Ради, сказав, що в імперії – горе. Але, як колишній секретар ЦК КПУ з пропаґандивної ідеології, звично заспокоїв, сказавши, що треба збирати врожай… 
Прийшли на вокзал – їхали ще трохи, дорогою «променева» Вероніка Маковій, повернувшись до мене, спокійно кинула: помовчимо…
На вокзалі різко поділились навпіл – ми лишились у меншості: «Сашко, що ж ти будеш робити?» – спитали вони мене. Ті, що з ними був разом, здавалося, цілу вічність і які за мить стали з того, протилежного, боку…
Квитки на літак перед цим ми порвали… Сіли на потяг. Вагон. Купе: басовий гітарист з Tabula R… Ще зібралося товариство. 
По приїзді – до ЦК.
Під Києвом, за 50 км, уже стояли танки…
23-го Олександр Кулик (тим часом він був депутат у міськраді) зустрів мене коло Ради Верховної.
Вже були ухвали, постанови, резолюції. Заступник начальника УВС м. Києва підполковник Володимир Шапошник (царство йому небесне, наразі принагідно: невзабарі по тому, як Україна здобула незалежність, Володимир Шапошник поїхав до лісу – полювати, з друзями – і був смертельно поранений, як відзначалося, смертельним пострілом з рушниці одного з них. У неформальних бесідах люди, що добре знали Володимира Івановича, твердо свідчили про зумисне продумане вбивство, що його замаскували під невідворотну випадковість. У В.Шапошника були недоброзичливці і просто вороги – не тільки в кримінальному середовищі, – деякі колеги по службі на його стрімку кар’єру заздрили відверто. Одначе довести нічого не вдалося. Чутки так і зосталися чутками.) – проукраїнськи налаштований офіцер міліції змінив наряд, що на вулиці Орджонікідзе, сьогодні Банкова. Поставив наш…
Зайшли… Зустрів нас черговий приймальні першого комуніста України Станіслава Гуренка. З преси – нікого. Був лише представник чеської телевізії – йому, зрозуміла річ, початком фільмувати нічого не давали. Згодом прорвався наш Олекса Ващенко, фотоґрафічна історія тих днів – од нього. Секретар зателефонував дружині. Повідомив, що затримається. Я не стерпів: перебрав на себе голос, потому слухавку і сказав дружині, що від сьогодні їхньої, комуністичної, партії вже більше ніколи не буде – вона йде в довічне підпілля, нарешті – в небуття…
Євген Пронюк, Юрій Збітнєв, Юрко Луканов, Микола Вересень… Ми ходили кабінетами, брали все на печатки.
Ручної роботи дубові ліжка... Холодильники. У них – розкішні недопиті вина.
Вже мали йти нагору. Несподівано я завважив широкоплечих хлопців. Засвідчив свою особу. Зізналися й вони, розгорнули свої посвідчення: «Комітєт государствєнной бєзопасності»…
Якийсь інструктор приніс нам ключі. Відімкнули дах. Вийшли до неба. Я глянув на діл – стояли люди, чекали як ми зірвемо червону шмату, –  нагнув «лєбьодку», республіканець Анатолій Шибіко взяв лєнінський прапор. Народ просив, аби ми кинули його донизу. «Сашко, мусимо це зберегти…» – сказав  Анатолій.
«Для кого? І навіщо?» – подумалося мені. Але… Криваве червоне минуле десь і донині зберігається в Анатолієвих схронах (музей Української Республіканської Партії)…
До слова: буремним лютим 2013р., коли зима, –  на якийсь лиш тиждень –  влаштувала назагал в Україні, надто ж у її столиці і довкіллі зокрема, справжній сніговий буревій, доля закинула мене в Мостище, до мого давнього друга-брата, науковця з Національного науково-дослідного інституту українознавства Олександра Хоменка. Олександр якогось вечора поклав мені перед очі багато оздоблену (крейдований, в «атласі», папір, історичною світлиною шмуцтитул) книжку Івана Салія «Крах партійного колоса». Факти, роздуми, застереження. Означену як «Літературно-документальне видання». Накладом 3000 прим. Київ. Вирій. 2007. На сторінці 275 (розділ V. Незалежність України і заборона Компартії) ця ж таки світлина Олекси Ващенка, де ми знімаємо синьо-червоний комуністичний прапор…
Але підпис там – «сказочно-мєчтатєльний»: «На будівлі ЦК Компартії України замайорів жовто-блакитний стяг».  Воно й не дивно: Іван Миколайович Салій, за всіх його виробничо-господарських чеснот,
«З 1979 року – другий секретар Подільського райкому партії, а з 1982 року – заступник завідувача відділу машинобудування та хімічної промисловості Київського міськкому партії.
1983 року обраний першим секретарем Подільського райкому Компартії України». І його на будівлі, в серпні 1991-го, близько не було…
Люстрацію одразу – висіла ж у повітрі! в руках була!! –  не зробили. Генерал Галушко, невеличкою валізою, вивіз докумети в Москву. Верховодні комунари-комсомоли, керівництво спецслужб поперикидали гроші за кордони, постворювали фонди, холдинг-компанії: зокрема один із чотирьох республіканських гекачепістів (голосував проти Незалежности), колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко створив у Москві на комсомольські гроші фірму «Август». Симптоматично чи не так?
Компартію не заборонили, хоча «Указів…» «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» і взагалі «Про заборону діяльності Компартії України» було не один і не два… Останній – за 30 серпня 1991р., № 1468-ХІІ. 
Народний Рух України розвалили-розтрощили-роздробили… Європейські – Литовський суспільно-політичний «Sajủdis», з Вітаутасом Ландсберґісом, і польська профспілкова «Solidarnosc», з Лєхом Валенсою, монолітно, з усіма атрибутами, довели свої країни до свободи, тільки потому відступили, ставши історичною леґендою.Та поступ до конечної чистої свободи тривав і надалі. Лише один посутній штрих: поляки, вже через 24 роки після комуністичного краху в країні, підважили, що тодішній міністр юстиції співпрацював свого часу з московськими спецслужбами – і все… Його кар’єрний шлях урвався.
У нас же стонадцять рухів наплодилося… Та що там говорити: сходяться й розходяться вони й досі… 
…Я переповів тільки дещицю з того, живим учасником чого був насправді. Вже багатьох із нас нема. І того ж таки Володимира Івановича Шапошника, і Вадима Бойка (з ним учився на факультеті журналістики Шевченкового університету – Вадима невдовзі, вже народнього депутата, спалили живцем у власному помешканні), який приїхав з Хрещатика, 26…
Це була справжня українська правиця…
«Історію більшовизму завершено», – так підписав цю ж таки світлину, але вже у  своїй фотографічній книжці про Свободу Олекса Ващенко...
Як бачимо – ще ні.
Власне, що говорити…
Насамкінець питально переінакшу Вероніку Маковій: 
То що, – помовчимо?!
Олександр СОПРОНЮК,
головний редактор 
газети «Слово»
 
 
***                                   
Ти нестерпно – в розломи – дика
І не хочеш мене ти зовсім.
Я вгамуюсь самотнім криком
І накриюсь колишнім сонцем.
             
Ти розважна. Ти  просто велика.
І краса твоя непохитна.
Міс-Америка – суть безлика.
І в очах твоїх непримітна.
                    
Ти рвучка і покірна до скону.
Й поривань твоїх годі сягнути.
Чи волієш чолом на поклони,
Ачи прагнеш до смерти на Крути.
                    
Путівцем пустельним простую:
Вікна в хату на дошки взяті.
Самотинна бабуся постує
На городі величнім завзято.
                    
В землю вгорбилась на пів-шосту.
Руки грядкою – мов лопата.
Тінь змертвіла – нулями по зросту.
Просить милости в доброго ката.
 
Це моя Україна день новий зустрічає,
Умліває прегарно на всесвітні боки.
Резервацію й ґетто до висот прославляє – 
Куди погноєм ляжуть вільні в смерть кріпаки.
 
Дефіцити з бюджетом. Податкова з придатком.
І дефолти на сальдо. І в емісію фарт.
І тубільці у ярмах рвуть і пруть сіножатки.
На інсульти. На кризу. На довічний інфаркт.
 
Це ж моя Україна рік двадцятий милує!
Колосочки-дзвіночки – пелюсточками: дзинь.
Плодоносить-возносить, 
воздвигає, дивує – 
На гроби, На кадило. На могилу. 
Амінь.
Ол.Сопронюк. Бучак. 
9.05.2011р.