Романси настояні на літах

16.08.2018 13:13
 
 
Покірна Божій силі зима розчинилася в просторочассі, а на заміну їй в жили діда Володимира  увірвалася приспана весна. Дні тулилися до ночі, ті переходили в сонячні ранки й знову усміхалися новому дню. Природа по-справжньому оживала й народжувала мільйони нових створінь, які ставали її складовими, – відчувалося, як у передчутті нового наповнювався кожен її вдих…
Володимир Антонович вийшов із дачного будиночку й попрямував до саду, де у викопаних ще звечора чималеньких ямах намірявся посадити три нових деревця черешні. Після їх посадки деревця добре полив, прив’язав до кілочків стовбури й пі
дписав назви сортів. Стомившись, присів на пеньок старої груші, яку минулої осені довелося зрізати через велику втрату врожайності.
Ранній ранок, який злився із туманом, починав бриніти камертоном: весняні ошаленці-вітри наче пензлем торкалися перших квітів, розгойдували тіні мережива розбудженого світу… У переймах часу ще мліла вишита свіжою зеленню тиша, ще  все живе обіймалося душами, ще блукало за горизонтом сповите сонце, а вже із молодого верболозу долинали перші голоси соловейка. Радіючи вранішнім променям, які ніжно почали спивати росу на зеленій траві, він заходився співати. Набравши до грудей ранкового сонячного тепла, спочатку майстер співу розкидав над степовим простором перші ноти, а потім, вдавшись до самоідентифікації, залився веселим сміхом. Усе, що відбувалося з ним, він відображав у своїх мелодіях: тут і світотворення власної душі, й передавання густого дурману солодких передчуттів, а за ними й море щастя від того, що завтра-позавтра має прилетіти та, для якої він й затіяв цей концерт. Ті пісні не можна описати: із горлечка цього віртуоза натхненні мелодії лилися злотистим світлом, звучали тільки йому властиві імпровізації, які посилалися аж із криничного дна давніх почуттів до Неї, до природи, до відшуканого в небосині білого світу…
Володимир Антонович довго вдивлявся в можливе місце його сховки, але цього Співуна, зодягненого в буреньке пір’ячко, побачив тільки тоді, коли той помітно поворухнувся. Обережний, з повадками таємничої поведінки, він обживав саме те місце, де минулого року відбулося перше єднання зі своєю подругою, з якою разом нажили п’ятеро пташенят. 
Солов’їна пісня спочатку вгамувала розгойдане втомою серце чоловіка, а потім, коли якийсь дзвін розджохав його думки, душа Володимира Антоновича  стрепенулася… Спочатку той спів перегукувався з шелестом гаю, потім поселився всередині чоловіка, який ту  мелодію став награвати кінчиками пальців; вони деякий час разом дихали  й жили тією мелодією, аж поки вона не  зникла  зовсім, наче той співун загубив свій смичок…
Минув ще якийсь відрізок часу й дідові почулася якась мелодія, що була схожа на щось добре знайоме, але з роками вже призабуте. Звідки йшли ці звуки, він став здогадуватися, коли перед ним постали сюжети із картин його дитинства, а потім і всього непростого  життя. Так, так, то був романс, настояний і на його літах. Боже, скільки ніжного наїву забриніло в його душі разом із тією мелодією!
Звідтоді дід Володимир усе частіше ходив до саду, аби почути Його спів. Він відчував, що для нього це була не просто можливість перепочинку – це була внутрішня потреба отримання радості від природи та любові від її створінь – так, наче сам Бог брав активну участь у його житті.
Майже  місяць приходив на побачення із соловейком, від співу якого отримував багато задоволення, а заразом і зцілення.
Згодом самка сіла на гніздо й Маестро став співати не так часто – у великого трудівника додалося роботи у пошуку їжі для неї і своїх пташенят, які  невдовзі з’явилися на світ. Він щодень по декілька разів літав над садом, ловив ґедзів, мух, метеликів, вишукував гусінь і приносив до гнізда.
Минав час, пташенята стали на крило й вже собі давали раду самі: великі трудівники розширювали географію польотів, навчилися самостійному життю й разом із батьками стали збиратися до теплих країв.
Того вечора сімейство соловейків заспівали для Володимира Антоновича востаннє: як тільки вечірнє сонце стало сідати за пруг, вони піднялися над дачним будиночком господаря, облетіли його навколо й взяли курс на південь. Дід Володимир дивився вслід соловейкам й, помолившись, прошепотів: «Господи, сотвори мені такі дні, щоб і наступної весни я зміг знову слухати пісні Маестро, від яких надходить справжнє зцілення».
Федір ЧУЖА,
13.03.2018 р.