Рятувальниці. Віра Січкар-Ковальчук

25.10.2018 10:37
 
 
Прохолодний ранок чарував своєю неповторністю. Густий туман, білою легкою ковдрою стелився по березі. Трави, вмиті молодою росою, набирались сил від матінки землі і пахли на увесь луг. Ці п’янкі пахощі гіркого полину, дрібних маргариток, незабудок, череди та кульбаби зливались в один приємний, ніжний запах літа. Перші промені сонця пробивались крізь густий туман і він повільно розсіювався, розтавав так непомітно, як розтає шматочок льоду у воді. День обіцяв бути теплим.
Сонце крізь віконні шибки заглянуло до кімнати, де на ліжку спали дві сестрички.
– Надійко! – тормосила Галочка молодшу свою сестрицю, – просинайся, сьогодні ж Трійця, до бабусі їдемо, ти чуєш?! Соня! Ну, вставай!
Галинка стрибнула з ліжка і швиденько побігла надвір. А там вирувало життя, здавалось, що крім неї ніхто й не спав, бо Галинка все ніяк не могла прогнати сонливість з очей, все протирала їх, ніби туди хто піску понасипав. Мама годувала на подвір’ї птицю. Собаки чекали своєї черги, коли їм дадуть смачненької юшки чи кісточок або ж свіженького теплого молока від Рижої, – так називали корову. Батько запрягав коней. Найда і Вальс були добре доглянуті та вгодовані. Коні були колгоспні, але Максим був у колгоспі їздовим та доглядав за кіньми, з якими працював увесь день. Він дуже любив їх, а вони розуміли його, були слухняними, тому тоненький батіжок з червоними китицями, якого зробив сам Максим, тільки підганяв пару коней, легенько стібаючи.
Дівчинка підбігла до кобили, ніжно притулилась до Найдиної голови та погладила рученятами шовкову гриву, ще з вечора заплетену Галинкою в косички.
– Що, Найдочко, їдемо? Зараз я одягнусь. Я швиденько. – і метнулась до хати, тільки жовтаво-біле волосся, як спілий пшеничний колос, заплетене в дві тоненькі косички, мигнуло в сінешних дверях.
Коли все було готове, сім’я вирушила в дорогу.
Сонце піднімалось все вище й вище. Дорога не була пильною, бо вранішня роса прибила трохи куряву. Підвода в’їхала в ліс. Там було ще темно, тільки де-не-де світились сонячні галявини, встелені рясним суничником. Діти часом зіскакували з підводи на землю і бігли в ті суничники, щоб поласувати спілими, налитими сонцем ягідьми, що здавалось пахли на увесь ліс та аж виблискували на сонці.
– Надійко, біжи до мене, – гукала Галочка свою п’ятирічну сестричку, – тут так багато спілих суничок!
Максим зупинив коні, став поправляти упряж, а Олена підійшла до дівчат:
– Що, назбирали? Завезете бабусі, от вона зрадіє. А пам’ятаєте, як бабуся, коли до нас приходила літом то приносила вам гостинчики з лісу. Ось такі букетики з червоними ягідками. Понюхайте, як вони гарно пахнуть, правда? Ну, їдемо. А то бабуся вже нас, напевно, виглядає. Давно вже ми в неї не були. Швидше всідайтесь, бо ще далеко їхати, і додому треба раніше вирушати.
Діти цілу дорогу їли суниці, зриваючи спілі ягоди з запашних букетиків. Олена розповідала дівчаткам, як треба сушити суничник на зиму, бо це лікарська рослина, вона лікує простуду, збиває температуру тіла. Дівчатка розпитували маму про те, які ще є лікарські рослини, що ростуть в лісі, як їх треба збирати і сушити. Олена була дуже задоволена, що діти цікавляться природою, лікарськими рослинами.
– От і приїхали, – мовила мати, коли за горбком вдалині показалась біла з червоними вікнами хатина в зеленому садку. Вздовж дороги росла грабина, посаджена так густо, що крізь неї не можна було побачити, що робиться на дорозі чи на березі, де випасали худобу. Коні в’їхали у двір до розкішної груші, що росла біля самої криниці. Тут вони завжди пили воду після довгої дороги та їли із старих ночов обрік. Бабусині двері були обтикані клечанням, що дверей майже не було видно. В хаті долівка була вимащена жовтою глиною, а зверху притрушена свіжою лепехою. Аромат від зілля розходився по всій хаті.
Бабуся Тетяна радо зустріла дочку Олену зі своїм сімейством. Дорослі пішли до хати, де за столом, повно заставленим різними наїдками та напитками, зібралась майже вся родина, а сім’я Тетянина була велика. Нажили з чоловіком Василем дев’ятеро дітей. Троє ще малими у війну померли. Чоловік поїхав на заробітки в Америку на вугільні шахти. Тетяна залишилася з дітьми вдома. Тяжко їй довелося пережити ці страшні роки вітчизняної війни. Голод, холод, німці спалили хату. Доводилось із дітьми в лісі по балганах ховатися. А тут ще й Василь приїхав додому із тих заробітків хворий на тиф. На той час це була страшна епідемія. Так він і помер. Тетяна залишилась вдовою в сорок років, та ще й шестеро дітей на шиї. П’ятеро були старші, а Олені тільки два роки минуло. Але ж якось вижили. Діти були роботящі. Дочки вміли і шити, і прясти, так заробляли на кусок хліба. Тетяна з меншими ходила щодня до лісу по гриби чи ягоди, а на другий день вдосвіта вже бігла до міста, кілометрів з десять, щоб продати та дітям якусь одежину справити. От так і жили. Діти повиростали. Усіх Тетяна подружила. А сама залишилась в своєму обійсті жити. Діти з онуками провідували стареньку, але найбільша радість була тоді, коли був пристольний празник, тоді вже всі діти старалися поприїжджати. Тетяна щедро пригощала своїх дорогих гостей. Дітям було в бабусі весело і цікаво.
Прийшла пора збиратися додому. Максим порався коло коней. Бабуся готувала всім у дорогу гостинці. Маленькій Надійці вона подарувала білу тернову хустку в червоні маки, а десятирічній Галочці дістала із старої скрині червоне намисто та кілька кольорових стрічок. Галинка дуже любила співати українські народні пісні, тому бабуся хотіла її принарядити так, як колись вбирались українські дівчата. Діти були раді таким подарункам. Маленька відразу ж пов’язала собі хустку. А Галинка ще довго розглядала свої червоні камінчики-намистинки. Бабуся ще поклала на дорогу в торбинку пирижків з маком, різного печива та пляшку води.
– Приїжджайте частіше, діти, – мовила вона і витерла сльозу, що набігла на очі.
– Приїдемо-приїдемо, – відповіли діти.
Віз рушив. Коні були добре нагодовані та спочили в холодку розкішного саду, тому бігли легко і швидко. День хилився на вечір. З-за копит здіймалась курява, бо сонце цілий день сушило землю. Наближались до лісу.
Під лісом стояла хатина, де жила одинока жінка, а навпроти, через дорогу, виднілась криниця. Коли коні під’їхали до самої хати, як жінка з повними відрами перетнула дорогу перед самим носом у коней. Олена одразу затривожилась.
Недобре це, щоб хоч нічого лихого не трапилось. Максим поганяв коней і хмільний співав «Із сиром пироги».
– Треба було раніше вирушати додому, вже стемніло, а їхати ще далеко, та ще й лісом, – мовила Олена до чоловіка. – Мені все та жінка з голови не виходить, треба було їй підождати, поки ми проїдемо. Ой, не добре! – ніби відчувала серцем, що щось трапиться. – Кажуть: «З водою – з бідою, без води – без біди».
Коні  все помітніше сповільнювали ходу. Максим собі співав пісні, діти почали дрімати. Сонце вже сідало за обрій. Повітря ставало трохи прохолоднішим. Олені стало на серці тривожно і моторошно. Вона взяла з рук чоловіка віжки і почала вправно керувати кіньми. В ліс в’їжджали вже дуже повільно. Темрява огорнула все навкруги. Але блідий місяць крізь густі крони дерев тьмяно освічував вузьку лісову дорогу. Коні зупинились. Комарі почали все сильніше їх жалити, але коні не рушили з місця. Вони не ворухнулись навіть після того, як Максим шмагнув їх крепко батогом, що аж чути було як він цвьохнув, розрізаючи повітря. Все було дарма. Олена спантеличена: темна ніч, сонні діти, п’яний чоловік, коні йти не хочуть, та ще кругом густий ліс, а в лісі і вовки є. Жінка кусала губи і не знала, що їй діяти. Назад вертатись – далеко, і коні як вкопані стоять, і вперед пів дороги залишилось. Сльози навернули Олені на очі.
– Господи, що ж це робиться?! – тягнула за вуздечки коней, а вони не рухаються.
Ліс шумів. Стояла тиша навкруги. Тільки блимали зірки в небесній височині до молоденького місяця.
Максим зліз із воза та попрямував дорогою додому. Олена хотіла було спинити його, але вона знала, що марно йому щось казати, тільки мовчки провела його очима. Здавалося, що темні хащі поглинули Максима. Та тільки інколи до її вух долинали уривки пісень, що десь в глибині лісу вигукував її чоловік.
– Ну що мені робити?! – Запитувала сама у себе жінка. Думки одна за одною снували в голові. – Я змушу їх рушити. Коники мої, дорогесенькі, – сльозно тремтів її голос, – ну, вперед, додому, прошу ж я вас!
Та коні стояли на місці як статуя, здавалось що вони і не чули слізних прохань жінки. Олена не дуже вірила в чаклунство, але сьогодні вже переконалась, що щось воно є, якісь злі сили тримали тут, посеред глухого лісу, в цій непроглядній темряві. Вона тоді встала на возі на увесь зріст і почала що є сили шмагати коней, щоразу дужче і дужче, а вони все стояли, як вкопані, нібито жалючий батіг полосував не їх спини. Олена лютувала і водночас боялася, вона ще ніколи не шмагала так тварин. Та раптом кобила різко махнула задньою ногою так, що дістала копитом до лиця жінки. Враз в очах помутніло все і вона, впала на сіно, що було на возі, непритомна.
Діти до того часу вже прочумались, але ще були напівсонні. Коли мама впала, навіть не вспівши ойкнути, діти полякались і стали плакати. Галинка щось говорила до матері, але та її не чула і мов мертва лежала на сіні. Малі дитячі долоньки відчули в матері на щоці щось мокре і липке. Галочка здогадалась, що це кров, бо коли вона якось порізала палець, то червона кров була на дотик така ж липка, як у мами на щоці. Дівчинка мокрою рукою витерла свої сльози і почала заспокоювати сестричку.
– Надю, не плач, заспокойся, бо в лісі є вовки, як вони почують, що ти плачеш, то почнуть і собі вити, а коні їх дуже бояться. Вони можуть і нас поїсти, то сиди тихенько.
Діти дуже боялись темноти і вовків, а ще страшніше було те, що мама непритомна, а вони не знали, що їм робити.
Кров сочилась із розбитої рани крізь дитячі пальці, що тримали матір за щоку. Дівчинка знала, що найперше треба спинити кров, та як? В її голівці мигнула думка, прикласти хліба і обв’язати. Та хліба в них з собою не було, тільки пироги з маком, бабусин гостинець. І Галинка, зовсім як доросла, почала впевнено поратись коло матері. Вона розламала пиріг і пухкий м’якиш приклала до рани. Тоді стягнула з Надійчиної голови хустку і перев’язала невміло нею майже всю материну голову. Потім знайшла на возі пляшку з водою, набрала собі в рот і прискала на непритомну жінку, заливши їй усе лице, аж поки та не прийшла до тями. Діти почули стогін. Олена відкрила очі. Але було темно, та ще й пов’язка закривала майже все лице. Галинка зраділа, що мама жива, а то думала, що кобила забила її і почала розповідати матері, що з нею трапилось. Олена поправила пов’язку і повільно сіла на возі. Її ятрив біль. На очі навертали сльози, і вона не могла себе стримати, щоб не плакати, голосно розридалась.
Жінка трохи відійшла, але думки її боролись в голові одна з одною. Що їй робити?
– Діточки, мої маленькі – мовила жінка, – біжіть до людей, тут лісом не дуже далеко, кілометрів зо три, буде село. Будете йти дорогою прямо, нікуди не звертайте. А вийдете з лісу, то неподалік побачите село, біжіть до першої хати, стукайте, то вам відчинять, розкажете, що в нас трапилось, а я вас почекаю. Коней самих не можна залишити в лісі, то я мушу бути тут. А ви, вже просіть, щоб хтось зібрав людей, і нам допоможуть. Ну біжіть, мої любі.
Галинці було дуже страшно, але вона знала, що потрібно виконувати все так, як скаже мама, і буде все, добре. Дівчинка взяла молодшу сестричку за руку і повела в глибину лісу. Олена залишилась біля коней. Що тільки не передумала вона за цей час. Відправила дітей самих посеред лісу, а чи дійдуть, не заблудились би, щоб хоч не зійшли з дороги, що веде в село. Вона добре знала, що в цьому лісі вовки водяться, хоч би тільки не напали на її дітей, скоріше б вони добрались до села. Олена ні на хвилину не зімкнула очей.
Дівчатка швидко бігли, як тільки могли, темною лісовою дорогою. Галинка йшла попереду і тягнула за собою Надійку, а та ще сонна дрібненько перебирала ніжками і щось хникала собі під ніс. Звісно, їй не дуже хотілось іти, її морив сон, та дорогу вона майже не бачила. Галинка часом підказувала, де треба обережніше ступати, бо в лісі дорога була розбита, і хоч як би не пекло сонце, воно ніколи не висушувало добре дорогу. І після затяжних дощів де-не-де стояли калюжі. З них тхнуло гниллю. Діти швидко долали путь. Вони ні на хвилинку не зупинялись спочити. Галинка дуже боялась ночі, але ще більше, щоб мама не померла. Бо вони ж її саму залишили, а їй могло стати погано, то хто їй тоді допоможе. Дівчинка цілу дорогу втішала сестричку, щоб та не плакала, а в самої котились по лиці сльозинки, хоч Галинка себе стримувала.
Надійко, ти не плач, он уже скоро ліс закінчиться і буде село, люди нас приймуть на ніч і мамі допоможуть, то давай скоріше бігти.
– А як мама помре, – схлипувала, потираючи рученятами очі, Надійка, – то що ми будемо робити, га?
– Нам же треба скоріш до людей, то вони їй допоможуть. Не плач. Ми дуже її любимо. Хто нас виглядить як не мама.
Дівчинка спинилась на мить. Притиснула міцно до себе сестричку.
– А як мама помре, то ми завжди повинні бути нерозлучними. Бачиш, тато покинув нас з мамою в лісі, а сам пішов п’яний додому, хіба ми йому потрібні? Ми самі будемо доглядати одна одну.
Так вони стояли кілька хвилин. Галинка, розчулена такою розмовою, схаменулась і знов потягла швиденько Надійку за собою, вони розмовляли зовсім як дорослі. Нарешті скінчився ліс.
Очі дітей так звикли до темряви, що коли вони вибігли на поле, то зовсім стало видно, хоч надворі була третя година ночі. Десь недалеко загавкали собаки, здавалось, зовсім поруч, аж діти здригнулись.
– Он село! – рукою показала Галинка, туди де виднілись хати, і діти побігли швидше, хоч були дуже стомлені.
В одній із хат світилось, і діти попрямували на той вогник. Дівчатка забігли у двір. По вулиці гавкали собаки. На щастя, у цьому дворі собаки не було.
Галинка постукала у вікно. В хаті обізвалась жінка. Вона виглянула у вікно і за  хвилину вибігла на вулицю. Здивована, аж сплеснула руками, побачивши дітей у себе на подвір’ї посеред ночі.
Діти швидко розповіли про нічну пригоду, яка з ними трапилась. Жінка вислухала уважно дівчат і завела їх до хати, де було тепло і затишно, а сама поспішила будити сусідів. За півгодини люди зібралися. Вони поспішали допомогти Олені, багато хто її дуже добре знав. Ще дівчиною Олена працювала в лісництві бригадиром, знала ліс, як свої п’ять пальців.Роботу вона дуже любила, була працьовитою. В цьому селі жили її шкільні подружки і колеги по роботі.
Надійку залишили в селі, поклали спати.
Всі, хто зібрався на допомогу, рушили до лісу. Галинка бігла попереду як провідник, вона не захотіла лишатись з сестричкою. Люди юрбою йшли, позаду їхала колгоспна машина, взяли про всяк випадок.
Коли прийшли на місце, Олена сиділа на підводі і розмовляла чи то з кіньми, чи то, може, сама з собою.
Чоловіки почали прив’язувати коней товстими шнурками за упряж до машини, щоб тягнути, думали, так зможуть зрушити їх з місця. Машина повільно рухалась, шнурки натягувались, а коні все стояли. Шнурки, хоч були грубі та міцні, все ж порвались, а тварини, як стояли, так і залишились стояти на місці.
Люди були здивовані, вони не вірили своїм очам, що таке може бути. І тут нічого ніхто не міг вдіяли. Вирішили повертатися назад. Запропонували коней прив’язати до стовбурів, а Олена щоб ішла з ними в село. Вона не погодилась. Як можна залишити чужі коні напризволяще, та ніколи б вона так не поступила. Тому Олена залишилась з кіньми в лісі чекати ранку.
Галинка переконалась, що з мамою все добре і тоді тільки погодилась іти назад в село, де вона зможе до ранку перепочити.
 Світанок розбудив сонний ліс щебетом соловейка. Олена, хоч до ранку і не спала просто дрімала, сидячи в сіні, та трохи відпочила.
Раптом кобила заіржала. Жінка побачили, як до неї під’їжджає підвода з парою коней та кілька людей, що приходили недавно.
– Ну, як тут справи, – спитав один з чоловіків, – не замерзли?
– Та ні, – відповіла щиро Олена, – ніч не холодна, але самій трохи страшно було, боялась, щоб хоч вовки не напали.
– Ну давайте будемо розпрягати та спробуємо розпарувати коні, тоді може підуть.
За кілька хвилин все було готово. Оленину кобилу прив’язали до другого воза і так вона зрушила з місця, а на її місце поставили кобилу з іншої пари.
Крок за кроком, важкі, мов кам’яні, ноги коней повільно рухались дорогою, тягнучи за собою одну за другою підводи.
Все вже позаду. Очі Олени світились від радості. Одна з жінок розв’язали Олені пов’язку, щоб подивитись, в якому стані рана.
Кров спинилась вчасно. Думаю, скоро все загоїться, хоч доведеться шви накладати. Добре, що діти додумались пирога прикласти. Хороші у вас дівчатка. Не побоялись, бачте, ночі, заради мами готові на все, а ще такі крихітки, а скільки в них мужності.
– Так, я щаслива, що вони в мене такі, якби не вони, то хто знає, що могло б трапитись. Очі Олени зволожились слізьми. А скільки вона пережила за цю ніч. – Діти, мої дорогі діти! 
Пройшло кілька днів. Рана почала гоїтись, лікар наклав шви, потрібно було ще промивати рану і міняти пов’язку. Олена довірила процедуру Галинці, так як вона виконувала все чітко і старанно. Дівчинка все робила так, як досвідчена медсестра, їй дуже подобалось про когось піклуватись. Малі рученята вправно міняли пов’язку. Олена погладила дочку по голівці. Галинка легко пальчиками торкалась маминого лиця і з жалем дивилась у щирі мамині очі, з яких випливали сльозинки і змочували пальчики дівчинки.
– Мамо, як добре, що ти жива, я така щаслива. – Галинка пригорнулась до маминих грудей. – Ми з Надійкою так за тебе боялись, і коли бігли лісом поклялись завжди бути разом, щоб не трапилось і допомагати одна одній. Та слава Богу, що ти з нами, – і все обійшлось.
– Так, донечко. Ми всі будемо разом, це ж ви мені життя врятували, мої хоробрі донечки, мої рятувальниці. Олена щедро обцілувала Галинку, міцно-міцно стискаючи в обіймах. Ми будемо разом, завжди разом.
Віра СІЧКАР-КОВАЛЬЧУК,
м.Нетішин