Серце осені

25.10.2016 13:30
Серце осені велике і щире, і може зігрівати та дарувати радість багатьом охочим. Воно ніколи не буває черствим, нечесним чи немилосердним. Навпаки – завжди зігріває теплом, добром та щедрістю. А ще – воно завжди прощає і співпереживає, підтримує і надихає. Ой, як би ви знали, люди, яке серце в осені прекрасне! Тоді і вам, мабуть, захотілося б, щоб і у вас такі були… Вкрите позолотою, воно шукає одиноких, аби утішити та принести надію, аби допомогти відчути гарні, особливі миті. Якби ж то усім нам такі серця, яке має золота панянка-осінь! О, тоді було б значно більше добрих людей, я у цьому впевнена.
 Аби краще розгледіти і більше зрозуміти величне серце осені, я пішла до свого саду, він якраз увесь був у тремтінні. Не знайшла я там уже зеленої пишної трави, гігантських лопухів та всілякої комашні, але, зате, полюбувалася красивими кронами могутніх і вільних дерев, які виблискували усіма можливими барвами на сонці, натрапила на сімейство опеньків, недалеко біля потоку, і провела поглядом кудись самотню птаху. А ще привіталася з пізніми осінніми яблуками, які висіли, на посохлих від втоми гілляках, і, щось, наче, хотіли мені сказати. Багато простору було для мене в моєму, повному всілякої оздоби, саду. Так і захотілося крикнути щосили словами майстра слова Вінграновського: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад. Де на колінах яблуні спить вітер…». Що ж, коліна моїх яблунь пережили вже не одного вітриська, не одну зиму, та не одну самотність. Не одну самотність пережив і сам сад, бо ж, не так легко після буйного цвітіння заходитися болем…
 Тоді в саду панував спокій, все наче завмирало, чи то пробувало уже засинати. А я гукала: «Ні, ще не час, я ж прийшла нині до тебе не просто так, нині я захотіла наблизитися до серця найкрасивішої пори року – осені, а ти думаєш згасати…». Так, сад тоді миттю зреагував на моє прохання. Мені прямо на голову впало велике, жовте яблуко. А я, спантеличена, лише зазирала на його красу, коли воно уже встигло оббити усі свої красиві боки та розколотися надвоє, на спраглій води, землі. Біля куща черемхи колихалася в різні боки тоненька павутина, а на ній несміливо доживали віку густі і прекрасні краплі роси. Це ж треба, на ті краплі подуєш – і їх не стане, а то ж таке видиво, якщо придивитись уважніше! Того дня я ще помітила, що стежка у моєму саду, яка веде до потічка у видолинку, дуже уже стерта, і це говорить про її старість…
  Прекрасний осінній сад тоді не відпускав мене зі своїх обіймів, а усе, на чому я зосереджувала свою увагу, наближувало мене до серця осені, відчувала, що стає тепліше та радісніше. Я зрозуміла, що серце осені поруч нас, якщо ми спостережливі за дивами цієї золотої пори та не скупимося на гарні слова в її честь.
 Після перебування в саду, я довго ходила як зачарована. Чи то сад мені відкрився так вражаюче уперше, чи то я дуже глибоко сприйняла його красу та 
силу, не знаю… Знаю одне: якщо ти любиш так, як осінь любить своїм відчайдушним серцем, ти неодмінно будеш радісним та піднесеним, бо ж те, що дарує нам Всевишній через природу – годі передати словами, це треба побачити! «А бачити треба серцем, головного очима не побачиш» (Екзюпері).
Ірина БОДНАР,
с.Тязів,
Івано-Франківська обл.