Сезон відкрито!(бувальщина)

31.08.2017 19:35
Прекрасний час – дитинство. Скільки вражень і подій залишаються в тому світі.
Середа. Вечір. Осінь.
 Батько вже почистив рушницю, біля нього, з цікавістю приводив до ладу свою гвинтівочку я. Олег Олексійович (так звали батька на роботі, й інколи я) чистив рушницю повільно, неквапливо навіть трішечки задумливо. Маслом, яким чистили рушницю був просякнутий наший одяг, і без вагань, будь-який односельчанин, міг ствердити, що ми готувалися до полювання.
 Налагодивши зброю,  підготу-вавши патронташ, ми швидко перейшли в гараж, адже дорога була не близькою, то й довелося виганяти радянського «мерседеса» – «Запорожця». Всі напевно чули про таку машину, адже тільки в неї і в гоночних автомобілів Формули-1 двигуни були ззаду, це й надавало певних привілеїв «Запорожцю», дійсно гордо звучить?!
 Дорога пролягала через поля, посадки і калюжі. У вівторок пройшов рясний дощ, тож розуміючи яким буде автомобіль після поїздки, завчасно я згадував де лежать ганчірка, шампунь, віник, й потихеньку міняв свої плани на п’ятницю, на яку я запланував поганяти з хлопцями у футбола, але  миття машини, напевно вагоміше.
Одягнулися ми з батьком не по літньому, знаючи, як кровопивці комарі люблять поласувати на озерах мисливською кров’ю, екіпірувалися светрами, і  камуфляжними накидками. На ногах у мене були берци, в яких по озері зайти можна лише по кісточки, а батько натягнув на ноги заброди аж по груди, тож вже зрозуміло хто приїхав полювати,  а хто з гвинтівочки постріляти.
Отже, приїхали ми на озера, звали їх «Вороново», недалечко від Ізмайлівки. Зараз воно майже висохло і качок там не знайти, а тоді, не тільки качки, а й сліди диких кабанів  можна було побачити. До речі мріяв тоді я, що батько піде качок вичікувати, а я з гвинтівочкою піду на кабана. Напевно швидше б при такій зустрічі злякався кабан, адже мисливець який на нього б натрапив, мав свої лише 15 років за плечима і «воздушку», якою тільки горобців лякати.
Замаскували нашого білого запорожця в кущах,  закидали трішечки бур’янами, хмизком, щоб ворог з повітря, по іменні – качка, не засік сторонній об’єкт, і пішли. Батько йшов спокійно, не хвилюючись за те, що десь промокнуть його заброди, я ж у свою чергу, шукав місце водночас і вигідне, і сухеньке, але таких місць на озері не знайшлося, так і довелося стояти по кісточки у воді.
Стоїмо значить ми, й чекаємо. Починає сутеніти, качки повертаються невеличкими зграями на озеро, й розпочинається – «охота». Батько відразу першим пострілом з рушниці – одну, другим пострілом – другу качку збиває. Є... дві качки будуть у мене у рюкзаку, але не так думалося, як гадалося, одну то ми знайшли, а де ж інша? Ходив батько, розглядав, не знайшли. Аби ж собаку нам, оце б дійсно «охота». А так сталося, що собака, яка залишилася була породи східно-європейська лайка по кличці – Кайра, яка не виявляла інтересу до мисливського сезону на качок, тому й залишилася вдома.
Ну най би її... ту качку. Продовжуємо полювати. Раптом – ба-бах, ба-бах. Думаю куди батько стріляє? Коли по праву руку  від мене зграя  пролітала, так двох своїх і втратила. До речі, обох ми знайшли, коли збиралися додому, то мали 3 качки і одну біженку, яка так і не видала себе. Позбавили маскування свого «танка». І, по ночі з увімкненими фарами, й з певним адреналіном у крові, поїхали додому. 
Але  тільки у фільмах, все добре закінчується. Їдемо, ми, їдемо, і здумалося батькові перед невеличким поворотом ґрунтової  дороги, перейти на ближнє світло, а дощ же вчора пройшов, а калюжа то залишилася як пів Інгульця, коротше кажучи, припливли. Ми по газам, а вона ні туди, ні сюди.
А навкруги... хат ніде не видко, тільки справа поле кукурудзи, зліва – стерня, що ви люди не кажіть, а романтикою аж ніяк не перло. Телефону ні я, ні тато не взяли, хоч би який мопед їхав, чи «веселий» тракторист  на МТЗ.
Вийшли, подивилися, взялися із сусіднього поля бур’яни зривати та під задні колеса запихати, можливо схватить і вдасться виїхати. Батько сів за кермо, я ж ще в сухих берцах  давай пхати, але ні, «Запорожець», не хоче виїжджати. Ще підмостив сухостою, все одно ні. Потім батько запропонував помінятися місцями, я за кермо, а він випихати. 
Сиджу я в авто, батько кричить газуй, я й почав газувати, а про те, що задня передача вимкнена, він же не говорив. Пізніше, за всіма правилами, я увімкнув ту кляту передачу, натиснув на педаль газу, і раз,  –  машина виїхала, але то ще був не кінець. Запорожець поїхав задки, а надворі ніч, і Бог зна звідки з’явилася та рілля, в яку заднє ліве колесо вскочило як  хтось на когось. Батько, вслід втікаючому автомобілю пояснив, який з мене водій, але ж рілля не калюжа, до того ж лише одне колесо в неї вскочило. 
Сів вже за кермо батько. І ми вже знаючи, де мілина в калюжі, її швидко перескочили, і через 15 хвилин були вже вдома. До будинку заходити такими, аж надто чистими, було страшно, бо можна було від матусі отримати, тому й довелося спочатку роздягнутися аж до самих трусів і фуражки, і лише потім спокійно заходити до вітальні. Мати нас зустріла привітно – і сказала лише дві фрази: «Я так і думала» і «Качок оббиратимете самі. Ясно?!» Звісно, ясно, адже ми справжні МИСЛИВЦІ!
Було вже далеко за дванадцяту ночі, а ми з батьком оббирали качок і з іронічною посмішкою згадували це полювання…
Юрій КУЛИБАБА,
с. Новий Стародуб,
Петрівський район,
Кіровоградська обл.