Шлях до щастя

13.12.2016 09:47
Хтось брів собі навпростець снігами і посміхався під ніс, думаючи про щось тепле-тепле...
 Від його чобіт залишалися дві маленькі дороги, що не могли відійти одна від одної далі ніж на метр.
  Він йшов у Новий рік, точно... Він йшов якось незвично. І сніг йшов. Напевно тут вони мали зустрітись.
- Куди прямуєш, хлопче? - питав холодний білий велетень, зростом від неба до землі.
- До щастя. Ти не підкажеш дорогу до нього? Бо я іду навпростець... - мовив хлопець.
- Знаю, знаю... - посміхнувся і собі під ніс білий стрункий великань. - Воно там на Північному полюсі... 
Там можна вічно лежати і не хвилюватися ні про що...
Хлопець обернувшись лицем на північ, продовжив далі свої мандри.
- Щастя кличе мене, але покищо - тільки голосом відлуння. І розібратись звідки воно гукає так важко... Хоч посмішка твоя, дорогий Сніже, показує мені, немов дорожній знак, що я не збився з дороги.
  Вийшов хлопець на сонячну галявину, і знову посміхаючись собі під ніс, продовжував ті дві доріжки прогортати, що не могли ніяк одна від одної відстати, чи одна одну випередити більше ніж на крок...
- Куди ти йдеш, хлопче? Тут, не те що дороги, і стежки нема ніякої! - каже смолиста ялиця, що немов зелена мавка затискає ключі від дверей лісу у своїй пахучій руці...
- До щастя. Сказав мені Сніг іти на північ...
- А що ж, там на півночі, за щастя таке? - розсміялась ялина.
- Незнаю, от знайду і з тобою обов’язково поділюсь.
- Хлопче, зачекай. Адже вже сутеніє. Незабаром ніч. Краще переночуй під моїм затишним гіллям, обгорнись ним, а ранесенько вирушиш в дорогу за своїм щастям.
 Стомленний і замерлий мандрів-ник погодився з гостинністю ялинки, обгорнувся в її гілля, немов у перину. Велична красуння затулила його від вітру та морозу на цілу ніч. А хлопцеві наснився дивний сон...
 Високі засніжені гори розділяла маленька стежинка, якою він прямував до дуже яскравого дива. Неначе веселка, що замерзла у небі, стояли кришталеві ворота. По обидва боки тих воріт - стерегли два великі білосніжні ведмеді. За ними заховалась кришталева фортеця...
Тут, дивний сон хлопця, обірвала пустотлива білочка, що кидала в нього горішки..
- Привіт! Вставай... я принесла тобі поснідати! - Весело загомоніла пустунка.
- Привіт! - хлопець позбирав горішки і почав їсти.
- Я чула, ти прямуєш щастя шукати?
- Так! Йому сніг розповів де його шукати. - Промовила гостинна ялина.
Поки леді посміювались над хлопцем, той ніяк не міг забути про дивний сон, він вірив, що там і живе щастя.
- Друзі, я вам дуже вдячний за гостинність, та мені вже пора. Я обов’язково знайду щастя і поділюсь з кожним. Обіцяю.
 Мило розпрощавшись зі своїми рятівницями, наш герой попрямував далі...
  Сонячне проміння мерехтіло на снігу і до болі, сліпило очі. Мороз безжально жалив холодом та хлопець прямував за щастям...
 Раптом, десь, закричав сполоханий птах, захитались могутні дерева... по лісі пронеслась якась тривога. Хлопчина зупинився і розгублено озирався по бокам. Аж тут почулось із-за дерев:
- Тікай... там страшний звір розгонить всіх лісових звірів! - тремтливо шепотів пухнастий зайчик.
- А що за звір? - перепитав мандрівник.
- Ніхто не знає... Він страшніше вовка і ведмедя... дуже дивний і лихий. - Затрусився маленький...
- Добре, заспокойся і проведи мене до нього, я спробую вам допомогти.
- Ти дуже сміливий, але всеодно, будь обережний.
  Хлопець попрямував до дивного звіра за зайчиком. Тут пухнастик зник, а поміж дерев роздався дикий крик і стогін. Та хлопець не злякався і підійшов ближче... Між двома деревами ревів велечезний звір. Волохатий як ведмідь, зуби срашніші ніж у вовка, а очі налиті кров’ю.
Та тварина не нападала на людину, а нібито благала про допомогу протягуючи одну з велечезних лап.    
 Хлопець підійшов ближче і побачив обламану стрілу в проколеній лапі. Звір звивався від болі, бо рана була задавнена. Тут наш герой підійшов ближче і почав заспокоювати бідолаху тай дуже обережно дістав стрілу. Тварина ще раз страшно заревіла і затихла. Обезсилений звір упав на землю і прошепотів :
- Дякую добрий юначе, я твій боржник. Проси, що хочеш...
- Радий допомогти. Для себе нічого не хочу. Прошу тебе лише, не лякай лісових жителів, - відповів хлопець.
- То я з болі шаленів... Вибачте, якщо налякав. Я просто тікав з півдня, за мною розпочали полювання і зрештою поранили, - жалібно виправдовувався звір.
- Зрозуміло, тоді я думаю, тобі пробачать лісові жителі і навіть дозволять залишитись з ними.
- Ні, ні! Звичайно я дуже вдячний, але не можу тут залишатись, бо можу наразити на небезпеку інших звірів. Не буде мені тут щастя...
- То ти теж шукаєш щастя? Я от іду за своїм на північ, хочеш ходім разом.
- Буду тільки радий... - зрадів поранений бідолаха.
  Так вони ще трішки перепочили, хлопець перевязав рану тварині і вони попрямували на північ. Ніч переночували в густому лісі, але тепер було веселіше і тепліше, бо вдячна тварина обгорнула хлопця своїми величезними хутряними лапами. І лише непокоїв той самий сон, який під ранок обірвався.
  Ранок зустріли без сонця, небо затягнули темні хмари... довкола було дуже тихо. Ні вітру, ні морозу... знову пішов сніг...
 Лісова дорога, що була майже бездоріжжям, бігла першою за щастям. А наші герої - за нею... Весело і голосно перемовляючись, вони зустріли в лісі старенького дідуся, що заплутався своєю довгою сивою бородою між колючого гілля.
- Дідусю, давайте допоможу? - мовив хлопець. Тварина також почала старатися допомогти дідусеві. Повиламувавши гнучке колюче гілля, кидаючи геть, обійняли дідуся і той радісно посміхнувся.
- От, молодці! Що би я без вас робив тут? Як добре, що дорога вас привела сюди, до мене.
- Ми йшли до щастя, дідусю. Напевно воно вже десь недалеко, бо ми вже довго йдемо.
- До щастя?.. Напевно воно і дійсно дуже близько. Бо я став щасливим, коли ви мене порятували. Але перше зайдіть до мене в дім, я дуже хочу вам віддячити, за те що врятували мене з цієї хитрої пастки.
- Добре, дідусю, зайдемо. Ми вже і змерзли і зголодніли. Дякуємо, що запрошуєте.
  Старий пішов помаленьку наперед, а хлопець з звіром поплентались ззаду. Привів дідусь їх до себе в хатинку. З усіх стін на мандрівників заглядало безліч різного зілля та всіляких дивних речей. У хатинці аж запирало дух від різних приємних пахощів, - пахло і грибами, і малиною, і брусницею, і ще багато чим смачним.
- Сідайте, дорогі гості мої, до столу. Зараз я вас нагодую.
  Присіли мандрівники на лавочку з дубової колоди і розглядають лісову хатинку.
 Дідусь був чарівником і у приготуванні смакоти, приніс хлопцям смачнющої грибної юшки, яка пахла так, що слина текла по бороді від погляду на неї.
   Поїли наші друзі-мандрівники, тай заночували у дідуся.
Вночі хлопець бачить знову той самий чарівний сон. Ті самі білі ведмеді відкривають вже для них браму цього королівства... Все навколо виграє різнобарвним блиском на льодяних склепіннях...
Звір також крутився і щось тихенько гарчав собі під ніс у сні, мабуть, снилися йому теж ці самі ведмеді...
  Вранці дідусь нагодував їх ще раз смакотою і дав з собою згорток з їжею. Звірові ще звечора намастив лапу настоєм з своїх чарівних цілючих трав і та повністю загоїлась. Тепер він взяв хлопця верхи і вони помчали далі....
А далі стояла висока гора, яку вони ніяк не могли подолати і вирішили обійти, та раптом знайшли дивну печеру і увійшли в неї. Там натрапили на дивовижних істот, що були схожі на кришталевих ельфів. Вони кружляли над мандрівниками, зачаровуючи своїм холодним поглядом та дивовижним танцем. Не помітили як заманили їх до підземного королівства, в якому правив справедливий король, але мав хвору дочку, яка завжди була сумна і нещаслива... Принцеса ніколи не посміхалась і від цього ставало сумно всім... Король звісно дуже радо зустрів гостей, благаючи хоч якось допомогти. Ті, звісно, робили все, що могли. Зрештою запропонували іти з ними.
- Привіт, майбутній Королівні! Тобі не можна сумувати, бо буде ціле королівство сумувати з тобою! Краще ходи з нами до щастя! Ходімо!!! - хлопець взяв принцесу ельфів за руку і вона підвівшись посміхнулась несміливо... І погодилась іти з ними. Король відправляє принцесу, садить її на білого велетня оленя і благословляє в дорогу за щастям...
 Північ... Північ вже розстеляла свої мохи для своїх мандрівників... Вони мчать кожен на власному звірі: хлопець на звірі-велетні, принцеса ельфів на великому білому олені. Дорога стає щораз цікавішою, розмова - жвавішою. Принцеса вже і гадки не мала про свій сум. Перекидаючись словами та посмішками, додавала хлопцеві ще й чарів, досі не знайомих їм обом. Той дивний звір, що віз хлопця, був тапір - родич носорога, який глипаючи на білу олениху, також мимоволі закохувався в її благородні риси. Наші герої по-справжньому зачарували одне одного.
  Дійшовши майже до самого серця півночі, вони завмирають від побаченої краси - північного сяйва. Милуючись цим дивом, відчували, що сильно змерзли. Та тут їх потривожила стара жінка, і покликала до себе в юрту, щоб зігрітись.    
 Переночувавши під дивні пісні старенької, вони розповіли їй, що привело їх аж в цю крайню точку світу. Та вислухала їх, подивилась ще раз уважно на всіх і відповіла:
- Діточки мої, щастя близько, зовсім близесенько... До нього залишився один день.
  Вранці нагодувавши, дала нашим героям теплий одяг та провела їх до підніжжя двох великих гір, які хлопець так часто бачив у снах...
  Наче вплетені в північне сяйво ворота відчинились. Ведмеді засурмили.
  Це було королівство Діда Мороза, і залишався цей один-єдиний день до новорічного свята. Величний господар вийшов зустрічати гостей.
Повсюди вилежувався ліниво сніг, наче підморгуючи хлопцеві...  
  Північ. Щастя? Невже воно так близько? Міцно тримаючи за руку принцесу, хлопець прямував на зустріч Діду Морозу:
- Вітаємо Вас, Ваша Величносте! Пробачте нам, але ми шукаємо щастя...
- Щастя... - усміхнувся дідусь. - Щастя завжди поруч... за ним не варто ходити далеко. Воно у наших добрих вчинках. У гарячих серцях.
- Тобто ми марно йшли сюди? - трішки розчаровано запитала принцеса і міцніше притулилась до хлопця.
- Ні, ні... Сьогодні ви мені принесли щастя, в мою оселю. Тут давно не було гостей. Так само ви ощасливили всіх, кого зустрічали на шляху.  
А найголовніше , що  ви знайшли одне одного. Хіба це не щастя?.. - Усміхнувся Дід Мороз і вдарив своїм чарівним посохом. Лінивий сніг піднявся і почав трусити сніжинками. З палацу лунала весела мелодія. Коли всі увійшли до зали - на мить завмерли... Новий рік уперто розпочинав свято. По центру красувалась та сама ялина, яка рятувала нашого героя, вся у прикрасах та гірляндах жваво крутилась у казковому танку. Навколо неї всі, хто зустрічався нашим героям на шляху, святкували і раділи. І білочка пустунка, і дідусь-чарівник, і  багато різних гостей - радісних та щасливих.   
  Дух Нового Року та Різдва витав у повітрі, і так було добре, що серце рвалось у танок... Тоді наш герой зрозумів. Він ніжно обійняв принцесу і прошепотів:
«Чим більше людей ми робимо щасливими, тим щасливіші самі!»
Автори
Марія КАРУК (ФЕДИНА)
Орися МЕЛЬНИЧУК