Ситуація

20.08.2016 17:52

Неоніла не поклала, а жбурнула трубку. Те, що чисто випадково почула в ній, просто шокувало. Треба ж такому трапитись: набрала номер телефону до чоловіка на роботу  і... уклинилась у його розмову з... о, Боже, навіть страшно вимовити — коханкою!

— Машуню, дорогенька! Зараз під’їду до школи і підвезу тебе додому. Я так заскучав за тобою!.. До речі, купив тобі невеличкий подарунок, думаю, прийдеться до смаку. Цілую тебе, моя зіронько, до зустрічі! — пострілами лунали вуркотливі слова. Кров вдарила Неонілі в обличчя, аж застукотіло в скронях. Сиділа, мов наелектризована, оторопіло дивлячись на злощасну трубку і розуміла тільки одне: якась «педагогша» посміла зазіхнути на її щастя, на спільне з чоловіком тихе, спокійне життя.

Ніколи не гадала, що ревність може так безжалісно вколоти прямо в серце. Завжди була надто впевненою в своєму чоловікові, адже прожили разом двадцять років, та й мав він не тільки вигляд благородної людини, а й такий же характер. Скільки подруг їй говорили, що немає таких чоловіків, які хоча б раз в житті не зрадили дружині, що всі вони одним «миром мазані», «з одного тіста зліплені», а Неоніла не йняла їм віри. Навпаки, гордо заявляла: «А мій не такий!» Може, котрась з подруг щиро заздрила такій упевненості, проте більшість іронічно опускала куточки вуст: «Говори-балакай... Нема такого, щоб переступив через жінку.»

І ось маєш... Тільки-но став начальничком, вже й підкотилася якась...  Неонілину душу, здавалось, аж роздирала лють до чоловіка і ненависть до незнайомки. Ледь стримувала себе. Не знати, що більше «грало» Неонілою: любов чи ображене самолюбство. Та й чи любила вона чоловіка? Скоріше, звикла до нього, як до імпортної стінки, набитої кришталем. Те перше, світле почуття давно пройшло і, живучи в повнім достатку, Неонілу тішило, що стала пані з «вищого класу», куди пробилась завдяки чину чоловіка.

Як і здебільшого всі жінки, маючи егоїстичну натуру, Неоніла не могла осягнути того, що її власність — чоловік, може закохатися, захопитися іншою. Ну, ні! Це швидше якийсь легкий флірт. Може, потрапив під дурний вплив котрогось товариша? Та про що говорити, коли тепер і в країні, повна анархія. По телевізору он таке показують, що й мертвого підняти можна... Перевела погляд на телевізор, який в цю мить став уособленням її ненависті, наче саме він був інтимним змовником зрад чоловіка. Неоніла раптом вхопила вазу з квітами, замахнулася, щоб пожбурити з усієї сили в голубий екран… Проте в останню мить рука здригнулася (мабуть, все-таки стало жаль дорогу річ), і ваза розбилася на дрібні скалки об стіну. Відразу ж полегшало, мов зігнала лють на незнайомій суперниці. Впала прямо на підлогу, на турецький килим, і дала волю сльозам...

Досхочу виплакавшись, вмилася, поспішно зібралася і, нікого не бачачи й не чуючи, побігла на місце зустрічі чоловіка з тією його «педагогшею». Причаїлася за розлогим дубом...

Ну, ось він під’їхав. Не забарилася і вона. Але... О, Господи, та вона ще ж дитина! Школярка! Людоньки, що ж це коїться? Був у Неонілиних очах праведником із праведників, і от маєш... Розпусник малоліток, нахаба, безсоромник! Але, зрештою, тепер такі школярки пішли... Що там дивуватися. Навпаки, саме таким із зрілими чолов’ягами найцікавіше, бо вони ж при грошах, і «мистецтву кохання» навчать. А тим більше, Неонілин чоловік зовні досить привабливий, високий, підтягнутий, молодо виглядає, ще й окулярів не носить.

Ось вони зустрілись. Він подає їй якусь коробочку, цілує в щоку, (не в губи, все-таки перед стінами школи стримує себе). Дівча радо сміється. Вже в машині роздивляється подарунок. Так і є, — сережки! Дівчина манірно заглядає в дзеркальце, прикладає їх до вух, він допомагає... «Гад, зараз я їх накрию!»

Раптово машина рушила. Поїхали! А Неоніла так і лишилася стояти під дубом, мов вибухівка з механічним годинником. «Тік-так, тік-так... Оце, так!» — вистукувало серце в грудях. І враз знову воно наче розірвалося нестримним плачем досі незнаної безпомічності, безпорадності й ображеного самолюбства. Перехожі озиралися на неї, але що їй було до них, чи їм до неї — у кожного ж своя якась біда. Так, так, саме біда тепер і в неї. Що ж тепер робити? Розійтися через якусь шмаркату, котра, можливо, завтра перескочить до іншого. Залишитись без чоловіка, за яким Неоніла почувала себе, як за кам`яною стіною? Все може, все дістане... Ні, цей варіант не для неї. Вирішила — треба боротися за своє щастя.

Припленталася додому, мов нежива. Випила заспокійливі краплі, сіла біля вікна, збираючи докупи думки. Добре отак подумавши, вирішила: перед чоловіком не показувати й виду, взяти свої нерви в кулак. Він же тепер, як і всі чоловіки, все одно правди не скаже, набреше сто кіп гороху, лише б сліди замести. Вправити йому роги вона ще встигне, треба спершу з дівчиськом розібратися...

Але тут — дзвінок у двері. Він! Зайшов, мов нічого не сталося, ще й в щоку чмокнув. Лис! І як таких земля носить?

Мовчки подала вечерю, і відразу ж пішла до зали, ввімкнула телевізор. Сиділа німа, сліпа й глуха, натягнута, мов струна. Боялась поворухнутись, бо мала таке відчуття, що досить зробити порух — і виллється її злість у скандал, який йому ще не снився. Але водночас добре розуміла, що тоді сама нашкодить своєму «слідству». «Тільки тримайся», — підказувала їй жіноча інтуїція.

— Нелю, ти чого не вечеряєш? — донісся голос з кухні, що аж сколихнув нею, його досі шовковий голос став їй таким ненависним, остогидлим. «Тільки б стриматися. Тільки б стриматися!» – стискала до побіління пальців бильце розкішного диван-крісла.

— Не хочу, — глухо відповіла, — я вже вечеряла.

— Ну чого ти? — скінчивши свою трапезу, присів поруч чоловік, торкнувся пучкою її шиї.

 — Облиш. Мені болить голова, — різко встала, пішла в спальню і бухнула, не роздягаючись, в своє ліжко.

На другий день Неоніла знову поспішила до школи і стала під тим же дубом. Нарешті, уроки скінчилися. Гурт школярів зі сміхом випурхнув на подвір’я. А ось і вона — горе-суперниця. Неоніла вся напружилась. Дівчина вийшла на тротуар і завмерла у чеканні, озираючись навкруги: Ну, кого ж іще виглядає, як не Олександра — Неонілиного чоловіка? Але ні, до неї підійшов юнак... Ой, та це ж Крімнацької Галини, Неонілиної подруги син! По всьому видно, саме його чекала, бо, мов підстрелене курча, побігла назустріч, радо замахала рученятами. Ось він вручив їй букетик конвалій, вона їх щасливо нюхає. Він бере в неї з рук ранець і вони, взявшись за руки, ідуть навпростець, нікого не помічаючи. Оце маєш: вчора підвозив один, а сьогодні вже іншому в очі заглядає... Така вона, сучасна молодь. Той — для подарунків, цей — для серця. Артистка! Ну-ну, порадієш ти у мене...

Всі дані недозрілої нахаби довелось вивідати в однокласниці, котра спершу ніяк не могла второпати, чого хоче ця розлючена, недобра тітка. Неонілі довелось навіть прибрехати, що у неї пропала дорогоцінна річ, і її взяла...

— Марійка Королькова? Не може бути... — видовжилось від здивування обличчя дівчини.

— Ну от і спасибі, тепер я знаю, хто вона така. А в якому класі вчиться?

— В моєму, 11-му...

Задзеленчав дзвоник. Серед зграйки старшокласниць поспішала у свій клас і щаслива Неонілина суперниця. Аж тут подруга зупинила її, зашептала щось на вухо, енергійно доповнюючи розповідь двозначними жестами. Спаленіла Марійка різко обернулася, підійшла до Неоніли.

— Ви щось хочете мені сказати?

— Так. Я хочу з тобою поговорити. Давай підійдемо он до того вікна, там нам ніхто не завадить.

Дівчина безмовно погодилась.

— Мені сказала подруга, що ви щось говорили про крадіжку. Ви мене, мабуть, з кимсь переплутали. Я нічого...

— Либонь, що вкрала. Так, саме ти, дівчино, тобто Машенько, чи б пак, зіронько, як любить називати тебе мій чоловік, — іронічно склала губи на кривдницю.

— Ваш чоловік?

— Саме його ти в мене щодня крадеш...

— Я?!

— Ти! Ти і ніхто інший. Я вас не раз і не два бачила разом, — збрехала Неоніла. Словами, мов шуліка, намагалась клюнути в самісіньке серце школярки. — І не соромно? Ти ж учениця, а вже водишся з жонатими чоловіками!

— Я... Я не знала, що Сашко одружений, та ще й на такій старій... — від хвилювання Марія навіть не вибирала слів.

Неонілу ж мов хтось підштрикнув циганською голкою, обличчя вкрилось темно-червоними плямами, вона мало не задихнулась від люті.

— Та як ти смієш? Він тобі не Сашко, а Олександр Якович! Старою мене називає, курча скубане! — обурення настільки затуманило розум, що вже й не усвідомлювала, що дійсно мала вигляд сварливої баби Яги.

— Ось зараз піду до директора, і тебе вмить виключать зі школи за аморальну поведінку! Зрозуміла? Сашенька, бач, він для неї, а я — стара!

— Тихо, тьотю, тихо... Я прошу вас... — заплакала Марія. — Не треба йти до директора. Даю вам слово, що ніколи більше не буду з ним зустрічатися. Клянусь! Я ж не знала, що він одружений, навіть не знала, вибачте, як його... по батькові величати. Чесне слово, тьотю, клянуся.

— Ну, добре, — охолола Неоніла. Їй вже начебто стало й шкода цієї школярки. Можливо, вона дійсно не знала? Може, Олександр їй набрехав, що розведений, чи й досі ходить сорокалітнім парубком. Бог його знає. Але дівчині треба відбити охоту. Не інакше, як принадили грошики оцю куцохвосту скороспілку. Ох, і дівчатка тепер пішли, ще з шкільної парти повіями стають.

— Запам’ятай, Королькова, ще один раз щось запідозрю, піду до директора. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — тихо мовила Марія. Дівчина низько опустила голову, боячись навіть глянути на оцю «розлючену пантеру», як про себе охрестила несподівану візитерку.

Неоніла повернулася додому вкрай знервована, проте зуміла взяти себе в руки: перед чоловіком продовжувала грати роль уважної, чуйної дружини, хоча її аж підштрикувало вивернути кожуха та «погладити» нігтиками його брехливу, дволику пику.

Так і жили. Якось Олександр не прийшов на обід. Раз, другий, третій... В душі Неоніли знову зашпигали циганські голки: невже школярка продовжує своє? Вирішила перевірити і аж ахнула. Знову зустрічались, знову вуркотіли... Нехай цією гадиною займеться директор — вона йому розкриє очі, які у нього учениці!

Безцеремонна зайшла до кабінету.

— Я до вас! Відносно одинадцятикласниці Марії Королько-вої.

— Сідайте, будь ласка, слухаю.

Неоніла вклала у розповідь всю свою фантазію.

— Вимагаю, щоб її виключили зі школи, — патетично закінчила свою розповідь. — Скільки це може тривати? Під загрозою моя сім’я.

— Потрібно, звичайно, розібратися. І перевірити. Ніколи не подумав би... Таке тихе, скромне дівча...

— Як бачите, в тихому болоті... До речі, хто її батьки?

— У неї їх немає. Сирота. Живе з бабусею, а та постійно хворіє і майже весь час знаходиться в лікарні.

— От бачите, вона й користується відсутністю нагляду. А ваш педагогічний колектив на це крізь пальці дивиться, — взялась вичитувати директорові Неоніла, — Тож вимагаю: виключити і тільки виключити!

— Громадянко, нам треба спершу з’ясувати, чи це відповідає дійсності...

— То ви вважаєте, що я — брехуха, зводжу наклепи? Та чи знаєте, з ким маєте справу? Я б, звичайно, не хотіла б, щоб прізвище мого чоловіка перебиралося язикатими феськами, тому сподіваюсь на вашу порядність. Так от, мій чоловік — Гірчак. Вам це про щось говорить? В нашому невеличкому містечку прізвище достатньо відоме. Олександра Яковича знають і поважають всі, а це кляте дівчисько не лише компрометує його, а й штовхає на аморальні вчинки. Тому вважаю: потрібно в найкоротші строки припинити оцей їх флірт-роман. Чим швидше, тим краще буде для вас і вашого колективу, інакше можете потрапити в досить неприємну історію. Я не буду закривати на все це очі, а буду діяти. І якщо звернуся у вищу інстанцію, гадаю...

— Гаразд, гаразд, — поспішно перебив директор.

Миршавий, лисий, в здоровенних окулярах, завжди впевнений в собі і своїх діях, він несподівано для себе розгубився.

Мав, мабуть, вигляд телепня, почувши погрозливо вимовлене цією неприємною, нахабною жінкою таке відоме прізвище — Гірчак. Потай навіть поспівчував її чоловікові, дійсно знаному в місті. Таку дружину мати — краще повіситись... Хотілося швидше випровадити її за двері. Що ж, мабуть, доведеться вчинити так, як вона вимагає.

Переконавшись, що дівчина буде покарана за свою аморальність, Неоніла переможницею повернулась додому. А через кілька днів Олександр, не прийшовши на обід, зателефонував їй: «Я їду у відрядження, не турбуйся». Переночувавши дві ночі одна (і як їй прийшло в голову!), вирішила перевірити. Подзвонила на роботу, а з приймальні відповіли: «Захворів, на лікарняному!» Оце так!.. Вся шаленіла глухим відчаєм і злістю. Не втрималась, побігла до знайомого будинку, бо вже знала (вислідила ж!), де мешкали Марія з бабусею. На подвір’ї біліла його машина. Так і є, він у неї! Миттю вилетіла на п’ятий поверх. Настирливо натиснула кнопку дзвінка. Двері відкрив чоловік!

— Ах ти ж гад! — ладна була впитися гострими лакованими кігтиками в обличчя. — То це таке твоє відрядження?

— Тихо, Нелю, не піднімай галасу, я тобі зараз все поясню. Я давно хотів все розповісти, але все якось не наважувався. Я...

— Ти давно хотів розповісти? А я давно все знаю, безсоромнику!

— Але ж... Розумієш...

— Хто там, тату? — донісся тоненький, ослаблений, схожий на Марії голосок.— Тату?..

— Зараз, зараз, доню, я прийду. Це — сусідка,— Олександр щільно причинив за собою двері.

— Доня? Вона твоя дочка?

— Так, Нелю, це моя донечка. Щойно привіз її з лікарні. Вибач, що обманув тебе, сказавши, що їду у відрядження. Не міг тобі все так відразу пояснити. А ці два дні був страшенно наляканий, не відходив від Маші. Вона отруїлась таблетками через якусь психопатку. Донька зустрічалась з одним пристойним хлопцем, а виявилося, що він одружений і його дружина дізналася про них. Побігла до директора, поскаржилася. Марійку викликали на педраду. Навіть не захотіли вислухати, а відразу ж поставили питання про виключення зі школи. Дівчина не витримала подвійного удару і наковталася таблеток. Ледве відкачали.

Неоніла як стояла, так і сіла на сходинках.

— Але ж... звідки в тебе дочка! Ти мені про неї не говорив... — здавила голову обома руками, ніби хотіла осягнути несподівану новину, яка мов з неба звалилась на неї.

— Це трапилося незадовго до нашого весілля. Прости мій гріх перед тобою. Я був відряджений в сусідній район. Ну й сталося... Я не знав, що вона... тобто Соня, завагітніла. А коли дізнався, було пізно, я вже одружився з тобою, і ми теж чекали маленьке... Вона навіть на аліменти не подала. Згодом виїхала кудись, а я й не розшукував. А потім... Потім Соня померла, але перед смертю розповіла все для доньки і своєї матері. Щоб виправдати мене, пояснила все так, що, мовляв, знаючи про свою хворобу, сама не захотіла виходити заміж. Нехай земля їй буде пухом! Невдовзі Марійка з бабусею, обмінявшись квартирою, переїхали в наше місто. Бабуся часто хворіє, ось і зараз лежить в лікарні. Я вмовляв дочку перейти жити до нас, сподіваючись на твою згоду. Але хотів спершу тебе морально підготувати, адже ти в мене така нестримана, гарячкувата... Вибач. Розв’язка трапилась сама. Та, на жаль, з поганим кінцем. Якби я дівчину привів раніше в наш дім, можливо, не було б цієї біди.

— А вона тепер погодиться? — вихопилося в Неоніли.

— Не знаю. Коли я їй пропонував, вона сказала лише: «Боюсь мачухи»... Я запевняв, що ти в мене хороша. Правда ж?

Неоніла мовчки встала і, навіть не глянувши в бік Олександра, поспішно зійшла вниз. Здавалось, їй забракло повітря. Вже надворі, зітхнувши на повні груди, почала приходити в себе. З низько опущеною головою, почвалала додому. Наламати таких дров, не розібратися, і повести себе як остання... Через неї сердешне дівча мало не пішло з життя. Душу їв сором і за себе. А як сама жила до цього? Чи хоч раз питала у серця, чого в ньому більше — пихатості, зарозумілості, егоїзму, чи добра і любові? Чекала вірності від чоловіка, а чи ж кохала його по справжньому, чи розуміла, чи шанувала?..

Дорогою спинилася біля вітрини універмагу і довго роздивлялася розкішне голубе плаття. Висіло таке одне, недосяжне для громадян із середньою заробітною платнею. Зайшла і купила. Загорнувши, вклала в сумку і, набравшись сміливості, повернулась назад.

Ось і п’ятий поверх, знайомий дзвінок. Зараз відкриються двері. Боже, допоможи знайти слова, допоможи покаятись, постав на коліна...

Зоя СТРИХАРЧУК, с.Сіянці, 

Острозький район, 

Рівненська обл.