СПОРІДНЕНІ ДУШІ (уривок з роману) Віта Зайченко

11.03.2019 13:21
На відміну від батька, мама не поспішала покидати світ живих. Тато ледь не щодня навідувався до криниці, де спостерігав за нею. Страшенний сум змушував його хапатись за найменші крихти можливості бути разом, просто бачити її. Я не бажала втручатись в цю маленьку естафету, роки проведені на небі без родини залишили свій слід на мені. Тобто я мала терпіння або як ще назвати той факт, що не збираюсь стовбичити у криниці. Я чітко збагнула для себе, що світ живих належить живим. Нам там не місце, не варто заглядати у шпарину, коли це нічого не дає, окрім хвилювань, суму та бажання скоріше зустрітись. 
 
 
Батько полюбляв приносити звістку із землі. Якось коли ми усі пили чай та сиділи біля багаття в лісі, він згадав Кевіна. Виявляється мій друг помер. Кевін це найбільша заноза, яку я знаю. Жартую звісно, цей хлопець ніколи не ліз за словом у кишеню. Зазвичай казав те, що заманеться, був трішки наглим, а інколи грубим. Кевін користувався власною привабливістю, притягуючи погляди дівчат та при цьому залишався холодним наче крига. У нього були дивні смакові переваги. Ого, Кевін помер! Так рано. Тобто хто б казав, я взагалі померла у 18, проте 53 роки – це не межа. Мій батько і то прожив більше. Кевін став жертвою перестрілки у Нью-Йорку, а я навіть не маю гадки, що він там робив. У Нью-Йорку, в 53 роки? Чи була у нього дружина, діти, чим він взагалі займався по життю? 
Я навідалась до Кевіна в гості, його світ виявився суцільною абстракцією. Небо суміш кольорів, що поступово переходять один в одного. Синій, насичено синій замінюється блакитним, трішки фіолетового, потім рожевий і малиновий. Замість звичних локацій нашого міста, я побачила Нью-Йорк. Величезні хмарочоси, безліч бетонних конструкцій. Кевін якраз розмістився на даху будівлі, де у нього був свій басейн і звісно купа приладдя для заняття спортом. 
– Гей, які люди? – урочисто промовив він. Кевін буд одним із найпривабливіших хлопців, яких я коли-небудь знала. Він дійсно дуже гарний. У нього чудернацький колір волосся, схожий на дуже вміле поєднання русявого відтінку та білявих пасм. Обличчя доволі принадне, великі карі очі, рівний ніс, чітка лінія вилиць і спокусливі губи. Так, я правильно описала Кевіна. У нього ще гарна статура і хороший смак в одязі. Та незважаючи на все це, ніхто не міг зрозуміти, яким саме він є насправді. Кевін не приховував почуттів і був таки трішки зарозумілим. Кожна з черлідерів усвідомлювала, я хочу варіант простіше. Принаймні, я завжди так думала. Кевін піднявся з дорогого настилу, басейн біля якого він сидів став пустим. 
– Я інколи використовую його як рампу, – на підтвердження його слів, я побачила скейтборд біля дверей, що мабуть вели до сходів. Проте у раю важко сказати, куди саме відчиняться двері. Кевін виглядав добре, у чорних джинсах, кольорових кросівках і чорній майці. Його накачані руки приховані під улюбленою темно-синьою курткою, поверхня якої імітує шкіру. 
Я підійшла до басейну і мов заворожена подивилась на воду. 
– 35 років, – я знову нічого не говорила, натомість патякав Кевін. 
– Еге ж бо, 35 років у раю, – нарешті я заговорила. Небо навколо ставало більш нереальним. Тобто поповнювалось багряним кольором і великою кількістю фіолетового відтінку. Я невдоволено відмітила, що сонечко сховалось за обрій. Небо випромінювало безліч барв. Такого я майже ніколи не бачила на землі. В рідкі моменти природа видавала справжні шедеври. Раптово дах почав доповнюватись новими атрибутами. Басейн зник і колір покриття також став іншим. Чомусь дах модифікований за декілька секунд. Його оздоблення нагадує мені оглядовий майданчик Емпайр-Стейт-Білдінг. Можливо я ніколи у житті не бачила в реальності Нью-Йорк, але знайома з ним по телевізору. До того ж будівля буквально є однією з найпопулярніших у Нью-Йорку. Декілька біноклів наводили мене на дивні думки. Зненацька я згадала про огорожі, яких геть не було. Ми з Кевіном домовились прогулятись Нью-Йорком або його фікцією. І замість сходів він протягнув мені руку. 
– Ти що пропонуєш мені стрибнути? – я подивилась вниз на порожню вулицю. Мені стало лячно. Я знаю, закони фізики тут не діють, проте щось не надто хороше є в цьому місці. Тобто точно сказати не виходить. 
– Амелія ми і так мертві, – підморгнув мені Кевін. Я відчувала себе дурепою. Адже стояла на краю оглядового майданчику дуже високого хмарочосу, вдивляючись у чорний колір асфальту. Покриття дороги також було нереальним. Для рішучості Кевін взяв мене за руку. Його долоня була майже така сама, як у часи нашого спілкування. І на цей момент, він виглядав собою у віці 18 років. Мабуть закінчення школи, для нього найщасливіший період у житті. Важко сказати, одного разу Емій пояснював мені, що люди обирають вигляд у якому найбільш комфортно. Це ніби маска або скоріше знак того, що саме в цей період вони були найщасливіші. 
Я подивилась на Кевіна, і чомусь мені наша зустріч нагадала побачення. Куди він мене тягне? Та все ж заплющивши очі, я ступила донизу. Ми опинились у підніжжя хмарочосу. 
– Мене застрелили в Манхетені, – тихо промовив Кевін. Він не вдавався у подробиці, і чомусь все і так ставало ясно. Це сталось неподалік Емпайр-Стейт-Білдінг. 
– Серйозно? – я округлила очі. Кевін виглядав розлюченим, засмученим і збентеженим водночас. 
– Не всім пощастило померти як тобі, – видав він. Моє обличчя здається запашіло. Вітер навколо нас здійнявся, піднімаючи чорно-білі газети. В моїх очах майоріли одні назви «Нью-Йорк Таймс», «Вілліджс Войс», без заголовків і дат. Виключно світлини 5-ї авеню, Рокфелерського центру і того самого хмарочосу з якого ми стрибнули. Вперше бачу у раю сміття. Та напевно світ Кевіна нині такий. 
– То ти називаєш смерть на операційному столі щастям? – ось за що я не любила Кевіна. Він гарний та в деяких моментах грубіян. З ним просто важко розмовляти без обурення. 
– Бути застреленим якимсь покидьком, що посягнув на твій гаманець, також не надто хороша смерть. Принаймні твій варіант був менш болючішим, – знагла заявив він. 
– Звідки ти знаєш? – я попленталась вздовж вулиці. Я знаю, що туристи мільйонами відвідували Нью-Йорк, численний натовп наповнював місто. На небесах воно геть порожнє. Нагадує справжню примару, адже окрім мене і Кева більше нікого не має. Завдяки Браяну і його допитливості, а також багатьом кінострічкам, я знала, що в Нью-Йорку є де прогулятись. Туристи не дарма майже до нестями закохані в місто. Їм імпонує велика кількість пам’яток, музеїв, парків, магазинів, в якості бонус-плюс завжди є можливість посидіти у затишному кафе. Та я впевнена це не наша ціль з Кевіном. У нас не буде звичайної туристичної програми. 
Небо над містом стало повністю світло-рожевим. Місцями замість суцільного бетону, я бачила невеличкі клумби. На них миттєво розростались троянди. Світло-рожеві, з шипами. Це був мій подарунок Кевіну. Тобто я робила це навмисно, втручалась у його похмурий світ, наповнюючи Нью-Йорк більш м’якими барвами. Троянди мали змусити його згадати рідний Портленд. Я рухалась доволі повільно. Орієнтуючись по вказівникам, я розуміла, що знаходжусь на західній між 33 та 34 авеню. Кевін наздогнав мене саме перед важливим рішенням щодо відвідин 5 авеню. Хіба будучи у копії Нью-Йорку втратиш шанс побачити знамениту вулицю. Вона насправді дуже довга, але я думаю зможу скоротити її. Як не як на небесах діють мої правила, принаймні у моїй частинці раю.
На небесах всі вулиці легко зливались одна в одну, утворюючи велику чергу. Локації перед нами часто ставали нереальними, посеред модних крамниць п’ятої авеню виникали у фрагментарному форматі найкращі будівлі на думку Кевіна. Він не поспішав вибачатись. Я розумію йому тяжко. Ми мовчки проминали купу крамниць. Звісно їх присутність моя ініціатива. У Кевіна межі вулиць зливались таким чином, що місто видозмінювалось до невпізнання. Ніби один квартал має містити всі найпривабливіші пам’ятки Нью-Йорку з 5 найбільших районів. Я вже остерігалась, що як раптово замість модних крамниць та численних кафе виникне Бруклінській міст або Статуя свободи. Поки що в мої плани входив візит на Тайм-сквер. Мене буквально тягнуло подивитись на вулицю без натовпу туристів. Ми проминали магазини MEXX, H&M, Escada, Gucci, Tiffany&Co. Всіх назв я не збиралась запам’ятовувати. Розкішні вітрини з блискучим оздобленням, думаю на землі ці магазини виглядають схоже. І ось нарешті, коли ми дійшли до Центрального парку, друг зізнався. Вже стало звично бачити фрагментарне місто, тому що навіть Центральний парк завдяки Кевіну об’єднався в дечому з Вашингтон-сквер. Друг доволі приречено заявив, що у свої 53 роки він намагався жити повно. Не вдавати з себе поважного дідуся, але й такий намір не зовсім поганий. І звісно ж у нього була родина. Кевін одружився, мав двох дітей і першу онучку. Його життя було доволі спокійним та веселим. Та де ж ця справедливість загинути від рук грабіжника? 
– То що ти забув у Нью-Йорку? – мій голос не був м’яким, скоріш нагадував співрозмовнику, що я також серджусь.
– Я поплентався сюди заради дівчини, – замріяно проговорив він. Так с протилежною статтю у Кевіна не клеїлось. Але Нью-Йорк і Орегон начебто два протилежних всесвіти. Вони дуже далеко один від одного, в якомусь сенсі саме так. Я намагалась вислухати його історію кохання без збентеження, та по правді кажучи мене огорнули інші почуття. Не заздрість, скоріше сум, що у Кевіна з коханою виявилось не так багато часу. Всього лише 30 років. По міркам людського життя це може здатись значним відрізком часу. Та все ж, мабуть причина криється в цьому. Кевін нарешті знайшов своє щастя. Кожен день з коханою людиною нагадував йому маленький шматочок раю. Дні видавались короткими, мізерними для того, щоб натішитись компанією один одного. Я б могла заспокоїти його, сказати, що дехто не мав і цих 30 років. Проте думаю, Кевін дивлячись на мене все і так розуміє. 
Ми розмовляли про безліч речей. Виявляється Кевін сумує за дружиною. У нього трішки егоїстичні почуття. Бо він хоче возз’єднатись з нею прямо зараз, негайно. Хоча на землі не пройшло достатньо часу. 
– Ти побачиш її, просто не так скоро як хотів би, – мої слова виявились невтішними. Кевін похитав головою. Небо над парком зовсім почорніло, настала темна ніч. Я додала від себе декілька сот або тисяч зірок. Кевін прибрав їх, натомість на небі з’явився повний місяць. Величезний, примарне сяйво якого падало на нашу лавку. Врешті-решт це його світ. 
– А ти все-таки щаслива, – з іронією проговорив він. – Ти померла не знаючи, що втрачаєш. – Вперше за 35 років перебування у раю, я хотіла зацідити бодай комусь, а тим паче йому. Я знала Кевіну боляче. Його ж слова ображали мене, зачіпали за деякі струни, що не повинні були взагалі давати бодай найменший звук. В той день я відмовилась від візиту на Тайм-сквер. Кепський і трішки зіпсований настрій не найкраща підстава для туристичного знайомства з центральною площею Манхетену. 
Ігноруючи внутрішній дискомфорт, я запросила Кевіна до нас на чай. Здивування на його обличчі, що я живу на фермі, стало хорошим фактором для відволікання. 
– Це рай Кевін, тут ти можеш жити де завгодно і робити щось на кшталт стрибку із 400 метрової будівлі, – точної висоти хмарочосу я не пам’ятала, а тому сказала навмання. До того ж на небесах вона цілком могла стати більшою або навпаки зменшитись. Після цього наші стосунки повернулись до колишнього нормального підліткового ритму.
Віта ЗАЙЧЕНКО