СЮРПРИЗ (оповідка) Микола Кривий

11.03.2019 13:31
Леся надивлялался востаннє в глуху, мов чорний камінь, італійську ніч, поглядала на подруг, що прийшли проводжати. І раптом страшна думка обпекла мозок: а що як вдома ніхто не чекає?
 
 
 
 
«Боже мій праведний, що це на мене найшло? П’ять років ніколи не згадувала, а тут таке полізло в голову. Тьфу!»
Невдало ступивши, мало не посковзнулася. Та котрась з колежанок вчасно схопила за плечі.
Жінки-заробітчанки витирали сухі очі, перед відходом автобуса перекидалися словами.
–  Не передумала? – сумовито мовила Марина. – Може, залишишся?
– Що тут думати – додому їде жінка, – дорікнула їй Мирослава.
Обнялися, як колись по приїзді, й одна одну вщипнули.
– Та вже ж додому. Налийно-но вина, Марино, – попросила Поліна. Їй хлюпнули в чашку і вона випила.
– Ой, і мені захотілося з тобою, – защебетала Мирослава до Лесі.
– Ага, а хто синьйорів веселитиме? – гірко посміхнулася Марина.
– Замовкни! – звела великі коричневі очі Поліна. – Не згадуй хоч тут про те.
Марина спохопилася:
– Простіть мені, дівчата, бо... – напівслові зупинилася, – так тоскно на душі.
– Віктор знає, що приїдеш? – поцікавилася Мирослава в Лесі.
– Це буде сюрпризом. Прощаймося, подруженьки. До зустрічі на батьківській землі!..
Автобус плавно погойдувався на добре вкоченій дорозі. Леся дрімала. І снилося, як вступає до квартири. Чоловік спить –  розкинувся, наче дитина в колисці. Вона підходить навшпиньки, зазирає Вікторові в обличчя. І зодягнена, взута  кидається, ніби дике кошеня, в їхнє скрипуче ліжко. Віктор приходить до тями і розгублено зирить на Лесю. Вона відчуває, як похитується земля: то чоловік розціловує, скидає з неї закордонне лахміття й тулиться до її здичавілого тіла.
А над ліжком у вузькій рамці її фото – Віктор повісив. То вона сфотографувалася ще дівчиною – гарна на цьому фото.
Віктор ні про що не розпитує. Розуміє. Не з власної ж волі вона їздила за кордон. Поженилися, а, виявляється, у них сорочка одна, а штанів ще менше. От і спробуй живи по-людськи – щоб і дітей народити, і машину купити...
Повільно здіймався досвіток і народжувався новий день.
...Коли Леся в’їхала на знайоме подвір’я, сильно затьохкало серце. Вперше чомусь стало лячно.
Мовчки якийсь час дивилася на двері. Потім за звичкою тричі натиснула кнопку електричного дзвінка.
– Хто там? – через якийсь час долунав сонний жіночий голос.
В очах Лесі зарябіло, ноги затремтіли. Навіть розгубилася: чи не сплутала квартиру? Хоча про таке й подумати смішно... випалила:
– Це – я, Леся!
І все зрозуміла. Можливо й не слід було, однак не витримала:
– Та вже відкривайте. Он ранок на вулиці, щоб ви собі знали...
За дверима зашаруділо. Щось скрипнуло, задеренчало. Леся  чула, як там забігали. Нарешті двері відчинилися й на порозі з’явився молодий чоловік. То був він, Віктор. Дивиться – не впізнає. Звичайно ж, вдає, бо опускає очі. Аж то артистично вклонився і скрикнув:
– Невже Леся?! Здрастуй! Очам не вірю. Чого не сповістила, що приїдеш? Міг би зустріти.
Озирнувся, чи нема кого поблизу на коридорі. А потім накинувся на Лесю з черствими поцілунками.
– Заходь...те... до квартири, – Віктор прибрав біля порога три спаковані валізки. – Чого це досі стоїмо на коридорі?
З-за кухонних дверей долетіло улесливо-фальшиве:
– Лесю! Зараз кавки поп’ємо...
Віктор роздратовано повів бровою у бік коханки:
– Не сунься, куди не треба! Тут є господиня!..
Не дивлячись на нього, Леся спромоглася зронити:                                                                        
– Що у нас ця жінка робить?
Віктор зрозумів, що далі нічого розігрувати комедію.
– Вона – моя коханка, – в’їдливо відповів. – Приходить сюди вряди-годи. Й то – коли смеркнеться.
А далі не витримав – вдарив кулаком по столу.
– Знаєш скільки часу не був з жінкою?! – кричав Лесі. – Думаєш, молодий чоловік міг п’ять літ існувати одним духом, так?! Ти там теж, може, якусь розвагу мала. Теж, може, не була святою?..
Іще всяке таке говорив, говорив...
Леся присіла скраєчку на стілець. Їй хотілося піти геть з квартири, але щось затримувало. Витерла дрібну сльозу, але набігла інша.
Перегодом до них вийшла з кухні Вікторова коханка і стала поруч.
– Ти чого прибігла? – насварився він.
– Прибігла, а що? Вже не потрібна?
Присіла й собі на стілець.
– Не сердься, Лесю, – примирливо залеготіла. – Не знаю, як і підступити до тебе?.. Словом, тобі не варто вдаватись в крайнощі. Побачила жінку й думаєш: оце курва! А ти розсуди: мій теж десь ходить світами, а я молода, від роду двадцять сім, давно хотілося чоловіка. То що мала робити?.. А твого Віктора назовсім мені не треба, хоч він мужчина й ладний.
Простягнула свої доволі стрункі ноги й почала любуватися ними.
– Невже зовсім ніякого сорому не маєш? – озвалася Леся. – Чого прилізла в чужу сім’ю, кур...
– Говори, отак прямо й говори. Гіршого вже все одно не буде..Десь вже аж згодом збайдужніло:
– А ти з себе не вдавай чесну. Хіба ви там не кохаєтесь? Лиш про нас думаєте...
Лесі так зле. Так на душі порожньо. І гірко до безтями...
Коли це враз як шугоне до горла лють:
– Та що ви можете знати тут про наше тамтешнє життя!?
Зривається і вибігає з квартири. Хоч і не знає, куди воно дальше і як воно дальше.  
                         
Микола КРИВИЙ
м. Рівне