Таємниця ялинкової іграшки

11.02.2016 13:08

  В очікуванні  Нового року ми з головою занурюємося у передсвяткові клопоти,  віримо,як і колись у дитинстві, в казку…З посмішкою чи зі сльозинкою згадуємо минуле,будуємо плани на майбутнє,радіємо та сподіваємося…

  Галина сиділа біля вікна,загорнувшись у картатий теплий плед,подарований донькою минулого року на Різдво. Ні,їй не було холодно,просто вона почувалася дуже самотньою. Цей Новий рік обіцяв бути таким,як і останні десять років поспіль… Прийдуть Тамара з Валею,принесуть усіляких наїдків-напоїв, вона, Галя, теж наготує своїх фірмових салатів,спече абрикосовий пиріг. Посидять  до дванадцятої ночі,поговорять про «своє жіноче» ,згадають молодість, дочекаються салютів та й порозходяться. З тих пір, як Алінка вийшла заміж та переїхала до іншого міста, у Галини кожен Новий рік був таким. Холодно на душі і самотньо…

   Вона посиділа ще трохи біля вікна,спостерігаючи за перехожими,посумувала. Годинник  на кухні пробив вісімнадцяту і наче розбудив її від важкого сну. « Треба ж ялинку прикрашати», - промовила сама до себе Галина, і її лице залила щаслива посмішка. – « Аліночка із сім’єю приїдуть на Різдво,а як же без ялинки? Внучечка ж чекатиме». Ці думки помітно покращили настрій, і вона почала діставати з антресолі коробки з ялинковими прикрасами і саму ялинку.

Вечір за вікном ставав дедалі густішим, на небо вийшли перші  срібноокі зірочки. Галина й не помітила,як швидко спливав час,вона повністю віддалася насолоді від приготування до свята. По черзі розпаковувала коробки, дістаючи звідтіль блискучі ялинкові іграшки. Враз її погляд спинився на невеличкій сірій коробочці, руки легенько затремтіли і мимоволі потяглися до пакунка. Галя відкрила його – там лежала одна єдина іграшка – велика срібляста кулька з намальованою блакитною сніжинкою. Вона обережно дістала прикрасу і взяла в долоні. Час зробив свою справу: на кульці були помітні подряпинки, де-не-де повідлущувалася фарба з промінців сніжинки. Та це була дуже дорога серцю іграшка. Вона її берегла багато, дуже багато років. Важким каменем на душі лежала ця кулька у Галини, та викинути, позбутися її вона не могла, не мала права…бо обіцяла…

- Бабусенько, давай викинемо оцю іграшку, - лепетала онучка, тицяючи маленьким пальчиком на облізлу кульку, – вона негарна. Мама ж тобі привезла нові.

- Ні, Марієчко, не треба. Нехай уже собі буде, - відповіла Галина.

У її голосі чулися нотки начебто якоїсь незрозумілої провини.

- Ну чому, бабусенько? – не вгавала мала.

- Це таємниця. Моя таємниця.

- О, розкажи! – з дитячою наївністю попрохала Маша і змовницьки примружила свої величезні зелені оченята.

- Підростеш, тоді й розкажу…

Нікому не могла розповісти своєї таємниці Галина. Несла її крізь роки, інколи навіть дивувалася своїй упертості. Чи може то була зовсім і не впертість? А просто ніжний дотик юності – прекрасної пори кохання… Вона зручно вмостилася в кріслі, налила у чашку чаю і уважно вдивляючись у чорну пітьму за вікном, заглибилася у спогади…

                          

***

    Це був перший день зими. Галина йшла з інституту втомлена і щаслива. Вона давно, ще з дитинства, мріяла стати лікарем, і ось уже на півдорозі до своєї мети. Студентка п’ятого курсу. Під ногами весело порипував сніжок, сонце вже схилилося над обрієм і останніми промінцями підсвічувало верхівки дерев. Галя майже дійшла до свого  дому, залишалося ще зовсім трохи. Проходячи повз дитячий майданчик, зненацька підсковзнулася і,кумедно махаючи руками, впала. «Ой, як же боляче!» Спробувала було встати, але в неї нічого не вийшло, ноги знову роз’їжджалися ,і вона знову опинялася на льоду .

- Дівчино, давайте я допоможу, - почула Галина за спиною.

Вона повернулася і,зустрівшись поглядом з карооким красенем, аж зашарілася. Кілька секунд уважно  дивилася на нього. Високий, широкоплечий з привітною посмішкою і такими гарнезними очима. О, ті очі! Не чекаючи відповіді, хлопець нахилився, обхопив її дужими руками і поставив на сніг.

- Ну от, тепер краще, - мовив рятівник і знову посміхнувся. – Мене звати Максим. А Вас як?

- Галочка, - зніяковіло відповіла вона, - тобто Галина. Це мама мене зве Галочкою, вибачте.

Вона опустила очі і чекала, що скаже її новий знайомий. А він, хвацько піднявши її сумку із землі, беззаперечним тоном сказав:

- Галочко, я Вас проведу додому. Ви ж не проти, якщо так називатиму Вас і я?

Ні, вона не була проти. Вони були знайомі з Максимом лише кілька хвилин, а їй здалося, що минула вже вічність. З того дня в них зав’язалася дружба. Максим щодня зустрічав її біля інституту після занять, вони гуляли вулицями міста, розмовляли, мріяли. Галя вже не могла уявити свого життя без отих глибоких, мов океан, карих очей Максима, без його усмішки, без ніжного слова «Галочка».

    Наближався Новий рік. Галя з нетерпінням чекала цього свята,аякже,прийде Максим знайомитися з її батьками. Причепурила квартиру,прикрасила ялинку,купила нову сукню.

    І ось цей день настав. Прийшов Максим, приніс подарунки,його запросили до святкового столу. Було дуже весело і затишно,затишно на серці у  Галочки. Мамі й татові сподобався хлопець доньки. Якось мама так і сказала:

- Ой,Галочко,яка ж  ти в мене красуня! Та ще й розумничка! Такого хлопця знайшла, кохає він тебе. А ти його, доню?

- Мамо, ну мамо! – копилила губи Галя.

- Ну добре, нічого не кажи,твої очі про все давно вже сказали, - весело відказала мама і посміхнулася.

Так минув рік…. Стосунки Галини і Максима з кожним днем ставали міцнішими. Хлопець почав говорити про весілля. Галя лише раділа тому і щасливо усміхалася.

- Зустрінемо Новий рік, я на кілька днів з’їжджу до тітки на Львівщину,а як тільки повернуся, відразу прийду зі сватами, - будував плани на майбутнє Максим. – Я ж думаю, що гарбуза мені не даси? Га ?

- Може б і дала,та де ж його зараз узяти?- жартувала Галя.

Боже, якою вона була щасливою! Найгарніший хлопець на Землі закохався у неї, хоче мати її за дружину. Ну хто ж від такого відмовиться?

   Напередодні свого від’їзду Максим прийшов до Галі, аби попрощатися. Він взяв руки дівчини у свої гарячі долоні, поцілував, і, пильно вдивляючись в її очі, прошепотів:

- Я скоро приїду. Дуже скоро, повір, Галочко.

На прощання хлопець простяг їй пакуночок.

- Ось, візьми… Допоки ця іграшка буде у тебе, житиме наше кохання. Бережи її, обіцяй, що збережеш.

- Ти чого це, Максиме? Ти ж їдеш усього на п’ять днів, - здивувалася Галя і додала,-   ну добре, обіцяю! Швидше повертайся, я чекатиму.

Коли кроки Максима стихли, Галина відкрила пакунок. У ньому лежала блискуча новенька ялинкова іграшка з намальованою блакитною сніжинкою.

  …Він пішов… Минали дні, тижні, місяці. А Максим усе ніяк не повертався… Галя не знаходила собі місця, вона не могла зрозуміти, чому, навіщо? Чому він так зробив? Навіщо насміявся над нею? Серце розривалося на тисячі холодних сніжинок, здавалося, що життя зупинилося. В її душі оселився морок…

   Та, як відомо, час має властивість лікувати… Пригоїлися душевні рани Галини. Вона працювала у міській лікарні педіатром, любила свою роботу, повністю віддавалася їй. Згодом зустріла Євгена, вийшла заміж, народила доньку. Життя продовжувалося… Та кожного року, коли наставала пора прикрашати ялинку, Галчине серце стискалося. Не давала спокою їй та срібляста кулька, та викинути її не могла. Чоловік часто запитував, що то за іграшка,а вона,відводячи погляд, лиш тихо відказувала: «Женю,облиш,то тільки згадка про юність,не більше…»

   Багато випробувань випало на долю Галини. Померли один за другим батьки. Невдовзі після їхньої смерті поховала чоловіка. Євген був ліквідатором на Чорнобильській АЕС, заробив собі багато болячок…не витримав…

   Єдиною розрадою у її житті була Аліночка, люба донечка. Отак і жила лише заради неї. Алінка виросла,стала справжньою красунею,закохалася, вийшла заміж. Через рік подарувала Галині онучечку. Мала Марійка була дуже схожа на свого дідуся Женю. Коли онучці виповнилося три рочки,Аліна із сім’єю переїхала до Польщі,там її чоловікові запропонували гарну роботу. Отак і залишилася Галина сама. Один на один зі своїми спогадами і переживаннями.

 

***

   Галина й досі сиділа у кріслі,вдивляючись у пітьму за вікном,тримала в руці сріблясту кульку зі сніжинкою….

   Повернув її з полону спогадів різкий дзвінок у двері. Від несподіванки Галя підскочила і впустила іграшку…безліч маленьких осколочків розлетілося по кімнаті. Жінці здалося,що то осколки її серця,по щоках градом покотилися сльози. Рвучкий наполегливий дзвінок знов нагадав про візитера. Галина, не бачачи нічого поперед себе від сліз, пішла  до дверей. Відчинила.

  На порозі стояв чоловік у шкіряному пальто із шапкою у руках.

- Галочко, доброго вечора,- мовив незнайомець.

Галина втерла сльози і уважніше придивилася до пізнього гостя. Широкі, роками схилені плечі, привітна усмішка,сиве,охайно зачесане волосся і …карі очі…О,знов ці очі!

- Максим!? – видихнула Галина.

Її голос тремтів, і було незрозуміло,чи то вона запитала,чи дала відповідь сама собі. Але те, що це був саме Максим, Галя знала точно.

- Галочко, я, винувато опустивши очі, мовив гість. – Ти пробач,якщо зможеш,та тільки не жени, дай розказати.

- А кому це потрібно? – різко відповіла жінка.

- Я думаю, що нам обом. Ти тільки вислухай, постарайся пробачити…І я піду…

- …Як пішов багато років тому, - гірко сказала Галя і жестом запросила Максима до квартири. – Заходь, тільки ненадовго,вже пізня година.

- Дякую, Галочко.

Галина провела гостя на кухню, налила чаю, сіла навпроти і знов подивилася у його  глибокі карі очі. Здалося, що це той самий ,останній вечір їхньої юності. Років наче й не було. Та от  тільки Галчине серце вже не билося у шаленому ритмі, як тоді. Розлюбилося…відболілося…забулося…

- Ну,Максиме,кажи, що хотів сказати.

Він поправив краватку,випрямив спину і, глибоко вдихнувши, почав свою сповідь:

- Галочко, у той  день я знав, що їду надовго,знав, що ми не будемо разом,та не зміг тобі сказати,забракло мужності. Я кохав тебе. Кохав лиш раз у житті.

Було видно,що кожне слово Максимові давалося дуже нелегко. Він говорив хрипло й притишено.

- Знаєш,Галочко,не по своїй волі я так вчинив,батьки мої не схотіли тебе бачити своєю невісткою,відправили мене куди подалі,аби лиш не дати нам одружитися. Я й поїхав. Не відстояв своє кохання,не опирався… Жалкую,та нічого вже не вдієш. Батьки купили мені дім у Криму. Я влаштувався на роботу,здобув другу вищу освіту. Довго сумував за тобою.

Галина дивилася на нього і злегка усміхалася - чи то від розпачу,чи то з його несміливості… А Максим продовжив:

- Через деякий час зустрів дівчину дуже схожу на тебе,Галочко,одружився. У нас народився син. Та недовго прожили разом,зрадив я Олесі,зрадив. Вона пішла від мене. Одружився вдруге,потім ще раз. Не міг втриматись з жодною… Отакий я безнадійно пропащий… Галочко,вибач мені,якби я міг повернути час,то неодмінно все виправив би. Чесно. Не тримай зла на мене, - в його погляді було благання.

- А чому мені на тебе злитися? За що? –  навмисне байдужим тоном запитала Галина. – Я прожила щасливе життя,у мене був найкращий у світі чоловік,який мене по-справжньому кохав,є донечка,онучка. Чого  мені ще бажати? Я навіть вдячна тобі за такий жорстокий, але такий потрібний урок. Не тримаю я на тебе образи, Максиме.

- Справді? – в його карих очах загорівся вогник надії. – Дякую, Галочко. Я й не сподівався…

   Вечір повільно переходив у ніч, розстеляв чорні простирадла на дахи сонних будинків. Максим багато ще чого  розповідав Галині про роботу, дітей,онуків. Вона його вже майже не слухала. Натомлене роками  чекання серце відчуло спокій, затишок. Коли гість, нарешті,  змовк, Галина підвелася:

Максиме, дякую, що зайшов. А тепер тобі пора. Вже пізня година,не хочу, аби сусіди  хтозна-чого собі навигадували. Йди… 

- Дійсно, Галочко, засидівся. Вибач.

Максим встав,одягнув пальто і пішов до дверей. Уже на порозі,різко повернувшись і взявши Галину за руки,запитав:

- Скажи,а ялинкову іграшку ти зберегла? Пам’ятаєш, оту зі сніжинкою?

Галина зробила вигляд, що не розуміє, про що каже Максим:

- Яку іграшку? Не пам’ятаю. Не зберегла.

- Ну ні, то й ні. Сам винен,- з розпачем мовив Максим. – Дякую тобі, Галочко, за все. Прощавай.

- Прощавай, Максиме.

Вона востаннє зазирнула в його карі очі і зачинила двері. Максимові кроки ще довго лунали у її голові. Він знову пішов. Але цього разу Галина була щасливою, справді щасливою. Вона стояла біля вікна, поглядом проводжаючи Максима і дякувала Господу, що все склалося саме так. Жаліла лиш про одне – про ялинкову іграшку, яку берегла стільки років, про таємницю, яка терзала її змучене серце.

   За вікном густо посипав сніг, замітаючи Максимові сліди, замітаючи дорогу в минуле. Такий густий, рясний, як Галинині сльози. Вона плакала так, як не плакала ніколи в житті. То були сльози радості, очищення і прощення…

Ірина ГОНЧАРЕНКО,

смт Широке,

Дніпропетровська обл