Талановита і щира Зірка Мензатюк

15.10.2016 10:43

Зірка Мензатюк – сучасна дитяча  письменниця. Проживає і працює  у Києві, а сама родом з мальовничого села Мамаївці, що на  Буковині. У літературі дебютувала ще у 90-роках своїми першими книжечками для найменшеньких: «Арніка», «Тисяча парасольок», «Мільйон мільйонів сестричок». Авторка неймовірних, захоплюючих книг для дітей «Зварю тобі борщику», «Макове князювання», «Як до жабок говорити», повісті «Таємниця козацької шаблі» (яку зараз, до речі, вивчають у школі), «Катрусині скарби», двох книг, присвячених красі рослин «Зелені чари» та «Український квітник», творів «Ангел Золоте волосся», «Як я руйнувала імперію», книзі-мандрівці церквами України  «Дива українських храмів». Пані Зірка є також упорядником ошатного видання дитячого Кобзаря, виданого у «Видавництві Старого Лева». Її книги мають заслужені міжнародні премії та виборюють першість у номінаціях «Книга року». Не так багато знайдеться зараз дитячих  письменників, які б уміли так точно, делікатно і вправно читати дитячі душі, які б так сміливо, але не нав’язливо говорили про патріотичне виховання підростаючого покоління. Про творчість, життя та різні цікавинки говоримо безпосередньо із пані Зіркою.

- Пані Зірко, найперше розкажіть, будь ласка, про походження вашого імені, адже, впевнена, багато людей припускають, що то у вас такий псевдонім.

- Ні, то не псевдонім. Я народилася на Буковині, а там люблять подібні імена: Калина, Півонія, Фіалка, Зірка. Вони мають свої церковні відповідники: Килина, Февронія, Теофіла, Зінаїда. Отож за документами я Зірка, а в церкві – Зінаїда. З комуністичною символікою моє ім’я не пов’язане (бо й про таке питають). Мої батьки по саме горло натерпілися від радянської влади і нізащо не назвали б мене по-радянськи.

- Коли ви усвідомили, що хочете писати саме для дитячої аудиторії?

- Коли в мене з’явилася донька, і я зрозуміла, яким цікавим є світ дитини, як багато їй треба дізнатися. От тоді я й почала писати для дітей. Але то був тільки поштовх. Насправді, казки вже давно сиділи в моїй голові і чекали свого часу. Свої літературні спроби в дитинстві я теж починала з казок.

- Хто є вашими кумирами у царині літератури для дітей: колись і тепер?

Малою дуже любила Андерсена, Гоголя – хоч він і не дитячий письменник, та від його «Страшної помсти» мені перехоплювало дух! Ще – Наталя Забіла, Оксана Іваненко, і звичайно, Тарас Шевченко та Леся Українка, знов же письменники не дитячі, але я читала їх з юних літ. З роками до них додалася Астрід Лінгрен (малій мені її Карлсон не сподобався, а інші твори до рук не потрапили). Мені здається, що ми недооцінюємо класику, замало видаємо її. З казок Андерсена досі багато не перекладені українською. В радянський час цього глибоко християнського письменника видавали для дітей, так би мовити, в контрольованих дозах, а тепер усі женуться за новинками, забуваючи, що для дитини, яка тільки відкриває світ, новими будуть і той же Андерсен чи Забіла. 

- Щойно у чернівецькому видавництві «Букрек» у вас вийшла книжка про церкви «Дива українських храмів».  Розкажіть детальніше історію створення книжки. Чому саме така тема вас захопила? І чи відвідували ви усі ці храми особисто? Що найбільше вас вразило?

- Ця книжка видана на державне замовлення, за що я щиро вдячна. Незважаючи на війну, на фінансову скруту держава закуповує видання про церкви для бібліотек. Здавалося б, церкви – не дитяча тема. Але де більше див, незвичайних випадків, різноманітних таємниць? А це ж саме те, що зачаровує дітей. Пора вже ламати стереотип, що церква – тільки для стареньких бабусь у хусточках. Згадаймо з Євангелії: Христос закликав до себе і дітей. От тільки діти мають іти в церкву не з примусу, їх треба зацікавити. 

Моя мама колись, поки нас не закрили за «залізною завісою», ходила на прощу до святинь Румунії, потім їздила в Почаїв, у Хрещатик біля Заліщиків, а вернувшись, розказувала захопливі історії про тамтешні монастирі. Згодом і я не пропускала нагоди відвідати монастир чи старовинну церкву. Писати про них я не збиралася. Проте життя розпорядилося інакше. Одного разу, сидячи за кавою в редакції журналу «Соняшник», ми розговорилися про нову журнальну рубрику про церкви, і я, захопившись, стала розказувати різні цікавинки. «От і напиши про це!» – зраділа редактор журналу Леся Воронина. Я довго відмовлялася, бо вважала, що то мали б робити фахівці – дослідники або священики, та врешті мене таки переконали написати нарис-другий. З того й почалася робота, що розтяглася не на один рік. Звичайно, я побувала у всіх храмах, про які писала, у деякі їздила заново, бо одна справа просто собі прийти оглянути церкву, а зовсім інша – писати про неї дітям. Мені дуже допоміг мій чоловік Степан Фіцич. Я вибирала маршрут, і ми вирушали – в Іллінську церкву Богдана Хмельницького в Суботові, на Ясну гору в Гошів, у храми Чернігова, до Манявського скиту, в Мотронинський монастир… Я опрацьовувала й відповідну літературу, перечитуючи все,  що вдавалося знайти. Але для дітей потрібне живе враження, захопливий факт, навколо якого можна вибудувати розповідь. Важливо було не тільки розповісти про низку храмів, а й дати поняття про основні стилі церковної архітектури, про іконопис, чудотворні ікони, про доброчинність та інше. А що вразило… Щоразу траплялося щось цікаве, а то й несподіване. Про ті поїздки лишилися найтепліші спогади, я вдячна долі, що вони мені випали.

- А як ставитеся до подорожей? І яка мандрівка Україною була для вас  найцікавішою? Чи можете розповісти якийсь цікавий епізод з вашого життя, який запам’ятався вам найбільше та, можливо, чогось навчив?

- Дуже люблю мандрувати! З мандрівок у мене написані не тільки «Дива українських храмів», а й «Таємниця козацької шаблі», «Арніка», «Зелені чари». Україною ми подорожували здебільшого як той равлик, що на собі свій дім носить: у багажнику автомобіля – намет, казанок, тож ночували, де сподобалося чи де ніч застала. Часом нас грабували: крали хліб, а особливо ковбасу, бо то нападали такі розбійники, що на грошах не знаються. Одного разу, в Криму під горою Алчак, до нас принадилася лисичка, і ми мусили щодня по спеці ходити в Судак по курятину. Зате ввечері мали виставу! На Шацьких озерах на Волині ми поїхали подивитися на Велике Піщанське озеро, а відкрили для себе церкву з дивовижними старовинними іконами, перенесеними з давнішої церкви, що стояла на тому ж місці. Одна з найпам’ятніших моїх поїздок – у Гайлігенблют в Австрії. Було то на саме Різдво. Напередодні я захворіла грипом, а вранці піднялася температура і в онучки. Поки снідали, вона піднялася ще дужче. «А таки їдьмо!» – вирішили ми. Стояла найпрекрасніша зимова погода: сніг іскрився під сонцем, дерева в густому інеї, колоритні австрійські села в різдвяних оздобах, хоч католицьке Різдво вже минуло. А тоді проїхали тунелем, і враз зима змінилася на провесінь: сніг зник, ліс пронизаний сонцем, аж хотілося спинитися та пошукати пролісків. Гайлігенблют – значить «Свята кров». У цьому крихітному високогірному містечку зберігається одна з християнських реліквій: кров, що витекла з дерев’яного розп’яття в Константинополі, яке вдарив ножем божевільний чоловік. Цю реліквію віз у Данію рицар Бріціус, але в Альпах загинув під сніговою лавиною. Тепер на тому місці височіє шпичастий, мов голка, храм на тлі засніжених вершин гори Grossglockner. Він стояв відчинений, хоча всередині  не було ні душі. Ми помолилися перед святою кров’ю, поставленою на видноті в красивій готичній башточці, запалили свічки, вкинувши в скриньку зазначену вартість, спустилися до гробниці шляхетного Бріціуса. Потім обійшли церкву знадвору і довго милувалися незрівнянним краєвидом, дарма що холод проймав до кісток. Всупереч логіці  і я, й онучка вернулися цілком здоровими, - мабуть, сталося невеличке диво, напрочуд доречне під час подорожі. 

- Ви буковинка, але уже довго проживаєте і працюєте в Києві. За цей час, на вашу думку, місто  змінилося? Що вам в ньому подобається, а що, можливо, ви б хотіли бачити інакшим?

- Київ дуже змінився, багато в чому на краще. Відбудовано Михайлівський Золотоверхий монастир, з’явилося багато гарних будинків. Правда, часом ті будинки стоять там, де їх не мало б бути, бо не вписуються в середовище старого міста. Але що я б найдужче хотіла змінити – це не сучасний Київ, а ставлення українців до своєї країни. Цієї весни довелося з’їздити в Карпати. Сніг на ту пору розтав, а зелень ще не прикрила землю, тож то було 500 км суцільного смітника. Недавно їздили ми в гетьманський Батурин. Спинилися в лісі у напрочуд мальовничій місцині, - але ж  загидженій… Бог наповнює світ красою, а ми – сміттям. А кожен вчинок має свої наслідки, тож як робимо, так і живемо.

- Що  більше приносить вам радості: праця над книгами, чи уже готова книжка, яку маєте змогу перегортати?

- Праця.   Бо коли книжка виходить, трапляється всякого: і заздрість, і недоброзичлива критика, і плоди від праці часом пожинає не автор і не видавець, а невідомий дядя. Коли мою «Таємницю козацької шаблі» ввели в шкільну програму, повість відразу з’явилася в вільному доступі на сайті, власник якого зареєстрований хтозна-де за кордоном. Звісно, дозволу в мене ніхто не питав. Мою працю не раз використовували безплатно, але коли на ній ще й наживається хтось невідомий, це не може подобатися. 

- Яка книга з вашого творчого доробку є для вас знаковою чи просто улюбленою?

- Напевно, «Як я руйнувала імперію». Принаймні вона виявилася для мене найбільш болючою. Її вихід співпав зі смертю мого чоловіка, до того ж ніколи в житті мене не критикували так жорстко й несправедливо, навіть за явно слабші книжки. Мене облаяла навіть російська «Литературная газета»  - добачили із Москви українську дитячу письменницю, що наважилася несхвально написати про Радянський Союз. Зрештою я не втерпіла і написала відповідь критикам «Генетична совковість». З того розгорнулася ціла дискусія. Але крига скресла, з’явилися нові книжки, що змальовують радянський рай – «Хутір» Олени Захарченко, «Порох із драконових кісток» Володимира Аренєва, де події розвиваються в чомусь дуже схожому на радянську «глибинку». До речі, в «Як я руйнувала імперію» теж розповідається про церкву, - про те, як віруючі люди боролися, щоб відкрити її. То цілком реальна історія, я тільки вплела в неї своїх героїв.

- У вас ще є книга «Ангел Золоте волосся»,  в якій ви  торкаєтеся  релігійної теми. Що дало поштовх розповісти дітям про іконопис?

- Вона не стільки про іконопис, як про ті проблеми, з якими стикається сучасна дитина. Про те, як віднайти душевну рівновагу, якщо життя не осипає тебе всіма можливими благами, якщо в однокласників батьки «круті», а в тебе бідні. Соціальна нерівність існувала завжди, але після позірної радянської зрівнялівки суспільство розучилося давати собі з тим раду. Для контрасту я вирішила висвітлити життя людини, яка відмовилася від усього земного і тим не менш не була нещасною – ченця Києво-Печерської лаври преподобного Алимпія Іконописця. Заодно розповіла про іконопис. Ця тема може здаватися складною, але кмітливий солдат зварив суп і з сокири, чи не так? Тобто справа у тому, як написати. У книжці йде мова не про абиякі ікони, а про шедеври з княжих часів – «Велику Панагію» Алимпія Іконописця та «Ангел Золоте Волосся». Культурній людині варто про них знати.

- Розкажіть про свої улюблені заняття, окрім написання книг.

- Люблю садити й доглядати квіти. У моєї мами завжди був гарний квітник, і я змалечку працювала в ньому. Тепер вирощую квіти на дачі. Їх там багато різних – і пишні садові сорти, і рідкісні рослини з Червоної книги, як воронець, рябчики руські, розмарія (пізньоцвіт), тис. У мене навіть едельвейси цвіли, хоч їм під Києвом надто спекотно. Там і зараз цвітуть фіалки – ремонтантні, це тепер не диво.

- А чим для вас є молитва і віра у повсякденному житті? 

- Молитва – це опора. Розрада. Надія. Співчуваю невіруючим людям – у лиху годину вони не мають підтримки, яку дає молитва. Коли помер Степан, моїм порятунком став Псалтир, який я читала за чином Петра Могили. Це було єдине, що я ще могла зробити для Степана і єдине, що наповнювало змістом моє життя. А щодо присутності Бога… Колись мені випало побувати в Святій землі. Я в ту пору саме працювала над одним твором, де мої герої  опинилися в пустелі, в піщаній бурі. І ось, споглядаючи єрусалимські святині, я зажурилася: я ж читала про них, чула розповіді, та хіба могла уявити так, як воно наяву? Не можна писати про пустелю, яку я ніколи не бачила, жаль кидати початий твір, а доведеться. Не минуло й кількох годин, як Єрусалим накрила піщана буря. Оливна гора за Кедронською долиною розтала в рудій куряві, хумус, який ми замовили в ресторанчику просто неба, захрустів піском… «То це ти зіпсувала нам вечерю! Накликала бурю», - сміявся Степан, коли я розповіла про свої ранкові сумніви. Звичайно, то просто збіг. Але такі збіги траплялися на кожному кроці. Мене не полишало відчуття, що Бог дивиться на мене, що Він чує кожне моє слово, Він готовий виконувати навіть дрібні мої забаганки, аби лиш вони мені не на шкоду. Він мов би казав: тобі це важливо? То, будь ласка, – піщана буря, загоєна ранка, не закапана воском спідниця при сходженні Благодатного вогню (соромно признаватися, але мені йшлося й про це, бо та спідниця мала знадобитися відразу по поверненні), знайдена сумочка з золотими хрестиками і всіма документами, яку – уявіть собі – забула звечора, сидячи над Кінаретом… Я верталася зі Святої землі з твердим усвідомленням, що від мене, від кожного з нас Бог ніколи не відвертається. Це ми відвертаємося від Нього. І, додам, щоб відчувати Божу присутність, зовсім необов’язково їхати в Святу землю, часом досить просто прийти в храм.

- Ви починали з маленьких оповідок для дітей, а зараз вже маєте  і повісті. У  якому жанрі вам комфортніше, як для автора?

- Починала з коротких казок, бо хотіла друкуватися, а їх було найлегше опублікувати. З тодішніх казок у мене рекордсмен за кількістю публікацій – саме найкоротша: «Як дощик цвіте». Вона давно живе своїм життям, мов та кіплінгівська кицька, що гуляє сама по собі, - вона «гуляла» в читанках, у підручнику з української мови, навіть у відривному календарі. Короткі твори зручні для читання на ніч, легко вкладаються в параметри шкільного уроку; для дошкільнят довгі твори взагалі мало підходящі, бо малюкові важко тривалий час концентрувати на них увагу. Але з часом я, здається, використала свій ліміт на куці сюжетики, бо починаю придумувати, а в мене і такий уже був, і це вже писала. Тому, справді, тепер мені комфортніше в жанрі повісті. 

- Чи часто зустрічаєтеся зі своїми читачами, і що найбільше вам подобається на таких зустрічах?

- Аж надто часто, не раз і відмовляюся від зустрічей, бо часом маю їх і по кілька на тиждень. Насправді, авторові досить одної-двох зустрічей з дітьми, які прочитали книжку, щоб відчути, що в ній вдалося чи не вдалося, що, можливо, зайве чи незрозуміле. Але компенсацією за витрачений час стає дитяча безпосередність і довір’я. Один хлопчик після зустрічі навчив мене, як говорити з вовками. Раніше він навчив цього тільки свого найближчого друга. Отож тепер я вовків не боюся. Перед зустріччю в Полтавській бібліотеці діти дуже серйозно радилися, чи розповісти мені одну прикольну річ, яку перед тим вони розповіли Лесі Ворониній, попросивши написати про неї. Вирішили не розказувати, бо буде негарно, як одне й те ж напишуть і Леся Воронина, і Зірка Мензатюк. Правильно вирішили! Я знаю, про що йшлося, але не розкажу, бо то секрет! Ось такі мої читачі – добрі, щирі, чесні, відкриті. Мені подобається бувати з ними.

- Чи маєте вже якісь нові напрацювання? Або, про що мрієте ще написати?

- Лежать початі, незакінчені рукописи, але тепер я нічого не пишу. Дітям треба писати зі світла, з радості, а не зі смутку.

Спілкувалася 

Ірина САДУЛА-БОДНАР