Це ж я, ваша онучка

10.01.2018 15:25
Із самого ранку в хаті пахло ялинкою й пирогами, тобто так, як і годиться в той день, коли увечері всі сядуть за стіл, щоб зустріти Новий рік. На столі лежали купою фіранки й тюль – мама лаштувалася їх прасувати. Бабуся витягла із печі холодець, щоб присмачити його лавровим листом і перцем, а я совала свого носа в усі закутки і з нетерпінням чекала приходу Діда Мороза. Серед тієї метушні дорослих час тягнувся нескінченно довго й нудно. Судячи по тому, що сестрички я тоді ще не мала, мені було три чи, може, чотири роки.
 – Візьми Ніну та підіть погуляйте надворі, – сказала мама батьку. – Мо’, на санчатах її покатай, тільки не йдіть на гору. По вулиці повози.
 Батько з радістю погодився, бо йому, мабуть, добряче таки набридло виконувати всілякі доручення мами й бабусі: то води принести з колодязя, то дров у піч, то картоплі з погреба. Мене зап’яли теплою хусткою, одягли червоне плюшеве пальтечко з капюшоном, взули в биті валянки, натягнули на руки пошиті бабусею рукавички, і ми вийшли на вулицю. Санчата у нас були великі, дерев’яні. Мабуть, їх краще б назвати санками, а не санчатами.
 На них запросто могло по-міститися троє чи четверо дітей. Вони були саморобні, широкі. Полозки в них теж були дерев’яні і дуже вичовгані.
  Коли санки їхали з гори, то набирали такої потужної швидкості, що зупинити їх було вже просто не сила, хіба що впасти набік і тим припинити шалений політ униз.
 Батько трішки покатав мене по вулиці, та мені це швидко набридло.
Йому, думаю, теж. Я почала канючити:
 – Хочу на гору, хочу на гору, хочу на гору…
 Батько повагався, а потім таки погодився. «Горою» називали великий пагорб, зразу ж за будівлею школи. Влітку там були городи, а зимою на ньому каталися діти: вичовгували ногами ковзанки, що аж блищали льодом, спускалися вниз на санчатах та лижах. Там завжди лунав веселий сміх та дзвінкі вигуки дітлахів.
 Ми підійшли до пагорба й кілька разів з’їхали з нього. Я сиділа попереду, а батько, міцно тримаючи мене, позаду. Потім мені закортіло покататися самій.
  Батько почав заперечувати, а я – наполягати на тому, що коли мене водила кататися Таня, наша родичка, то вона дозволяла з’їжджати без неї. Цей аргумент подіяв. Батько посадив мене, дав у руки мотузку і підштовхнув санки вниз. Спочатку повільно, а потім все швидше й швидше вони почали рухатися. Було дуже весело. Проте раптом батько чомусь розпачливо закричав і почав бігти за санками. Поли його чорного драпового пальта розліталися в усі боки і він, смішно махаючи руками, голосно викрикував тільки одне:
 – Гальмуй! Гальмуй! Гальму-у-у-уй!
 Слово було для мене нове й геть незрозуміле. Я не могла второпати, що він від мене хоче. Санки летіли швидко, батько зник із поля зору, бо відразу ж відстав і біг та кричав десь далеко позаду, а я з блискавичною швидкістю наближалася до товстелезної старої яблуні, що росла внизу. Які можуть бути 
наслідки зіткнення з нею, я не здогадувалася, проте було дуже лячно, що яблуня так швидко зростає в розмірах, а санки летять просто на неї.
 Потім був страшенний удар. Я побачила яскраве сяйво в очах, рух припинився, губи відразу ж здерев’яніли та стали важкими, а рот наповнився чимось противно-липким і солоним. Підбіг переляканий батько, тремтячою рукою загріб снігу й приклав до мого рота. Сніг був холодний.
 – Сплюнь, сплюнь, – скоромовкою сказав він.
 Я сплюнула і заплакала – слина, в’язка і противно-тягуча, довгою
цівочкою висіла з рота і ніяк не хотіла відпадати. Батько витер мої губи. Там, куди я ще раз плюнула, яскраво зачервоніла пляма, і в ній я побачила свій маленький зуб. Мені було так його шкода, що я вже розридалася на повен голос. 
 Батько посадив мене на санки й повіз угору, а я сиділа й розмірковувала, чого ж це він мене раніше не вивозив, а я виходила пішки.
Виявляється, можна ж було і так.
 Відразу після зіткнення з яблунею мені не боліло, та тепер біль враз став дуже відчутний. Губи розбухли, рот не закривався.
 Нарешті ми дісталися нашої вулиці, але додому чомусь не пішли, а зайшли до сусідів. Там жила моя подружка. Її бабуся, побачивши мене, голосно зойкнула і сказала, що Галю повели в клуб на ялинку і щоб батько негайно ж ішов зі мною додому. Ми підійшли до свого двору, і тут батько запитав, а чи не хочу, бува, і я на ялинку. Звичайно! А хто ж не хоче? І я кивнула головою. Мені вже не так боліло, проте говорити все ще не могла. Батько чомусь, як мені здалося, зрадів, і повів мене до клубу. Він був розташований на протилежній стороні вулиці, якраз навпроти нашого будинку.
 У залі, переповненій людьми, всі місця були зайняті дітьми, їхніми батьками, бабусями й дідусями. Хтось сказав, що є вільні перед сценою.
Коли ми до них ішли, на мене з непідробним жахом дивилися всі присутні.
Від такої уваги було ніяково.
 Нарешті сіли. І тут я поринула в чарівну казку. На сцені стояла красива висока дівчинка в короні, вона тримала в руках люстерко, дивилася в нього й палко промовляла. А просила вона розповісти всю правду. Їй дуже кортіло почути, чи є хто в світі красивіший за неї. Цю казку я вже чула по радіо.
Проте мене вразило інше. А саме: дзеркало, яке вона тримала в руках. Воно було дуже привабливе, з такою красивою ручкою, що я відразу ж зрозуміла: я теж таке хочу. Дивилася на нього, не відриваючи очей, навіть забула, що в мене розкритий рот і набряклі губи.
 Додому ми таки потрапили. Побачивши мене, бабуся сплеснула в долоні й голосно вигукнула:
 – Боже праведний! А це що таке?!
 Я подумала, що вона мене не впізнала, і хотіла сказати, що це ж я, її онучка, Ніночка. Проте мої спроби щось вимовити закінчилися тим, що я тільки тоненько й дуже жалібно щось пропищала. Відтак усі пересварилися.
  Затим до мого рота прикладали різні примочки, затрушували розбиті губи якимось білим порошком, мабуть, стрептоцидом, годували, вірніше, обережно заливали ложечкою мені в рота їжу, а я її з великими труднощами 
ковтала, бо таки дуже зголодніла. А далі батько зізнався, що боявся мене вести додому й думав, що з часом все стухне. Усі знову помирилися.
 Що було далі – не пригадую, мабуть, мене вклали спати. Тож Діда Мороза я так і не побачила, бо прокинулася вже в новому році.
Ніна КОЧУБЕЙ