Ціна зради

18.10.2016 11:13
Чужий клопіт, кажуть, і не свербить, і не болить, а якщо вже заболить то своїх рук не підкладеш. Тож як не старалась Ганулька у Василевої Гольки відбити охоту женити сина на Соньчиній дівці, а та вперлася, як волиця в нові ворота — і хоч кілки на голові їй теши.
— Що ти тямиш? Та з її лиця хоч води напийся: очі, наче зіроньки небесні сяють, а коси, мов сніп пшеничний… Та ти хоч півсвіту обійди, та не побачиш дівчину з такою косою! Всі теперішні, мов підстрелені ходять, то під «мальчика», то під «чортика» стрижені, а ця — мов русалка! А тиха яка, привітна…
— Еге ж, в тихому болоті… Не хочеться нечистого проти ночі згадувати. Але щиро тобі кажу: твій Вадик хоч і чужий мені, а люблю його, як рідного. Не таку йому пару треба, ой не таку… — скрушно хитала головою давня Гольчина подруга Ганулька. — З однієї краси води не нап’єшся, та й не те золото, що блищить…
— Та що ти хочеш з дівчини?
— Ох, ні забути, ні простити не можу. Скільки ночей я подушки слізьми обливала, відтоді, як її преподобна матінка Сонька жениха мого прямо з-під вінця забрала.
— А дівчина тут при чому?
— Сонька, пам’ятаєш же, теж красунею писаною була. І до чого її врода довела? Через рік, як відфутболила, мов м’яча мого Андрюшеньку, відразу ж другому баки закрутила, а там третьому, четвертому.
Пальців на руках та ногах не вистачить, щоб всіх перерахувати. А дівчину цю, що ти так у невістки прагнеш взяти, прижила бозна з ким і підкинула, мов зозуля, старій, як світ, Секлеті, яка начебто їй родичкою доводиться. Слава Богу, та виростила, виняньчила та й представилась, царство їй небесне. А Сонька, мов з-під землі за стільки літ з’явилась і відразу ж ту нещасну кособоку хатину нумо продавати, а дочку, звісно, заміж спихати… А воно ж зовсім ну геть викапана матуся!
— Ой, Ганулько, Ганулько, хіба ж має вона отвіт за матір тримати?
— Е, не кажи, яблуко від яблуні далеко не відкотиться, і який кущ, така й хворостина. Не хочу наговорювати, але скажу тобі сущу правду, ось тобі хрест! Бачила в березі попід вербами тинялася вона з Гошкою — небожем Миколиним, тим хіповиком конопатим, що з міста в гості часто до Миколи Сидорчука приїжджає. Останнім часом надто вже зачастив. А він же жонатий, сучий син!
— Ой, Ганулько, не крути даремно перевесла на дівку. Тупа злість на її матір спокою до цих пір тобі не дає, от ти й наговорюєш. Та щоб ти там не казала, а мій син любить її і одружиться з нею.
— Ну, ну… Обмова-полова, хоч вітер її рознесе та очі засипле. Але, Голько, раджу тобі, як своїй давній подрузі, не поговоривши з головою, не бери руками…
Кажуть, час на часу не стоїть. «Гірко!» «Гірко!» — невдовзі гуло, кипіло, вирувало бучне весілля на Гольчиному дворі. Музики, не встигнувши передихнути від однієї мелодії, витинали іншу, і подвір’я аж вгиналося, цокотіло під дівочими каблучками, парубочими підборами. На що вже й навіть лінькуватий, опецькуватий Дмитро Кадуб, та й той просунувся в саму гущу розпашілих від гарячого, шквального танцю та випитих чарок карооких молодиць та й собі давай гуп-гуп чоботищами, наступаючи раз-по-раз, наче слоновими ногами на загострені носочки чиїхось дріботливих ніжок. «Ой, гі-гі-гі! Га-га-га!» - лунав довкола вереск, сміх. «Під копитом камінь тріснув…» — заводить хтось, аж перепонки в вухах лопають. Пісню тут же підхопили басисті дядьки і горласті тітки, намагаючись перекричати заядливих музик.
«Гух! Гух!» — тарабанять ударні інструменти… «А молодість не вернеться…» — лящить чийсь нерівний голосок з другого кінця столів. Веселяться люди! Стомлена господиня на мить присіла коло крайнього столу і почала зірко придивлятися до молодих. Ген, як розчервоніла невісточка кружляє… Як королева! Красуня. Мов з конкурсу краси виписана. А син хіба гірший? Теж гарний, — заспокоювала себе Голька, хоча потай ловила себе на думці: куди йому до Русланки? Неземна краса… Аж страшно мати таку невістку. Це ж посади на покуті і милуйся!
— Що, любуєшся молодятами? — на мить зупинився біля Гольки Василь, її чоловік, що аж упарився носити на столи горілку та ситро.
— Присядь, перепочинь трохи — лагідно потягнула за руку свого Василечка і легенько прихилилась. А молоді, ніби відчули на собі пильні, ніжні погляди батьків. Вклонилися чемно, до танцю запрошують: син матір, невістка — свекра. І попливла Голька в парі з сином, забули її ноги про втому. Так легко і радісно на душі, немов пливла у космічному просторі, не відводячи очей від свого доброго, щасливого одинака. Лиш наприкінці танцю ненароком погляд впав на невістку та чоловіка, і трохи аж ніяково стало за них. Боже, вони ж у центрі зору, а Русланка якось негарно прилипла до Василя. Обома руками обвила шию, голову поклала на груди… 
Господи, це ж не дискотека якась, це ж — село! Кругом — очі, очі та язики, дарма що захмелілі… Гольку мов хто жаром обсипав. Та, на щастя, танець скінчився, а оторопілий Василь, ще довго тупцював біля дружини.
Настрій Гольчин нібито трохи підупав.  Не то вразив несподіваний вибрик новоспеченої невістки, не то вловила жінка якийсь тривожний зблиск Василених очей. Ні, ні, ради Бога, Голька не ревнивиця. Вона знає, що Василь — найгарніший мужик у селі і любить її, тільки її — Гольку. Звичайнісіньку, непримітну, сільську повнонотілу жінку-трудівницю, яка ось цими мозолистими, потрісканими від роботи руками гори перевертає.
Може, й за це він її найбільше шанує та любить, бо скрізь встигає — і в господарстві лад дає і на роботі, і Василь завжди ходить, як з голочки у випрасуваних (з кантиком) штанах, щодня зі свіжим комірчиком, мовби був не простим колгоспником, а інтелігентом вищого класу. Щоправда, десь там глибоко в душі все ж потерпала, коли хтось пащекуватий та завидний на чуже щастя, гляди й штрикне мов циганською голкою:
«Твій, Голько, виділяється серед інших чоловіків, мов ополоник поміж ложками. Ой, дивися, з-під носа можуть вкрасти.» А тіпун би на їхні язики! Голька вірила і хотіла вірити: по любові взяв і до скону любитиме лиш її, дарма, що молодший аж на цілих сім літ, дарма, що й Вадик нерідним йому доводиться, — син від першого Гольчиного нещасливого шлюбу.
— Олю, тебе на кухню кличуть дівчата, — перебив нав’язливі думки Василь. І Голька, мов вихор полетіла.
Хто скаже що їй вже за сорок?
Та тільки-но зникла за кухонними дверима, як невісточка облесливо та грайливо Вадикового вітчима за руку — хап.
— А я ще з вами хочу потанцювати, любий таточку. Ти не проти Вадику? — заграли вогники в темних, мов ніч, очах. І прилипла до свекра, прилипла… Ой, де ж твої очі, Голю-ю-ю?
...Після весілля вся сім’я довго не могла оговтатися. Кожен день — мов свято. Свекруха не знала, де і на якому покуті посадити невістку-кралю, не давала й до води холодної доторкнутися. Свекор теж все лупав вологими очима за обіднім столом на лісову мавку. А що вже говорити про Вадика, то той почувався, мов у казковому сні. Кожна забаганка, кожна дрібничка для нього ставала писаним законом, якому він підкорявся з якоюсь рабською покірністю. Та чим більше кицьку гладиш, тим вона вище горб піднімає. Ця мила краля помалу підпорядкувала всіх своїй волі. До того ж, у неї з’явилася ще одна жіноча слабість — потяг до шмаття.
Чого тільки їй не марилось купити: сукня така, сукня сяка, міні, максі. Прямо-таки домучувала своїми примхами, тикаючи красивим пальчиком по журналі мод.
— Буде, моя маленька, обов’язково купимо, ось-ось одержу зарплату... — намагався завірити свою заморську красуню Вадик, — водночас думав-гадав, де їх видерти ті гроші, адже час тепер настав важкий: безгрошів’я. Одна лиш надія на батьків. А смаки в коханої все зростали та зростали, місяць дістав би з неба, але, як на біду, тут ще й потрапив під скорочення. Добре, що хоч матінка на базар вивезе якусь редьчину чи цибулину та й крутиться в сім’ї як-не-як, а свіжа копійка.
— Хочу ланцюжок золотий купити, такий, як в Таньки Репиної. Бачив, який гарний? Вчора хвалилася...
— Мамо, дай, будь ласка...
— Але ж в Таньки чоловік, сину, он які «бакси» зашибає, з-за кордону машини переганяє.
— Дай, дай, — пішов у наступ разом з пасинком і Василь. — Такій шийці лиш золото й личить.
Не скупилась. Дала. Золотій невістці золото й носити.
Невдовзі в «золотої» невістки щось дуже живіт швидко почав рости. Може двійня, а то й трійня, крий Боже? Аж тут — грім серед ясного неба. Ранні пологи. На світ маля з’явилося «шестимісячне» вагою чотири кілограми п’ятсот грамів. Богатир! Кріпенький, здоровенький, виношений на всі дев’ять. В Гольки — очі на лоба. Ой, матінко рідна, ой правду ж казала Ганулька. Не інакше, як отой Гошка винуватець — зайда з міста. І чого не прислухалася до порад? Захотілося гарної невістки, та, на жаль, гарне яблучко з червоточиною виявилося. І хоч би коли заїкнулася про свій гріх! Все шито-крито. А правда ж, бач, як олія, все одно наверх спливе. Ой підколодна окрутила сина, осліпила-а-а і тепер няньчи байстрючка! Та чий би бичок не стрибав, а телятко, як кажуть, наше... Бідолашний Вадик заколисував у люльці жінчин гріх. Любив до безтями дружину, мусив любити і цього беззахисного пуцьвірінка. «Нехай всі думають, що моє...» — просив мовчати матір.
Таємницю навіть від Василя берегли. Перша злість на невістку покаламутила, покаламутила Гольчину душу та й втихла. Змирилась. Простив син, слід простити й їй.
...З малою дитиною додалося більше витрат. Вадик зважився.
— Відпусти мене, моє серденько, на місяць-два в Росію. Їдуть хлопці на заробітки, і я з ними майну. Там, кажуть, непогано платять.
В Руслани в грудях аж сперлося радістю, гляди ось-ось не втримається заплеще в долоні, застрибає по хаті.
Ледве примусила скривитися куточки соковитих губ. Кліпаючи раз-у-раз довжелезними віями (гляди сльози з-під них бризнуть), обвила гарячими рученятами свого милого і тремтливо прошепотіла:
— Ой, Вадику, як же я без тебе? Я без тебе і дня не проживу...
А потому вдавано зітхнула, і засяяла потай її душа, мов мідна пряжка...
... Після від’їзду Вадика все почалося прямо-таки з розгону. Свекор і двоївся, і троївся, і сам не знав, що з ним діється. Хто встоїть перед такою красунею? Совісті спекався, розум в тумані, а в душу, мов хто жару наси-
пав. І цей хтось — вона, невісточка. І тижня не минуло після від’їзду Вадика, як вже обіймала свекра на сіновалі й безтямно лебеділа: «Василечку, як я тебе люб...» і він млів від тих слів, від тих обіймів. Його притягувала ця незрозуміла дівчина, яка була не то наївним, соромливим дівчам, не то досвідченою в коханні жінкою, не то шаленою повією. Спершу його гризло сумління, аякже, хороша дружина, пасинок ніколи не перечив, був, мов рідний. Добра дитина, і ось так завести коханку під носом, та ще кого — власну невістку! У людські рамки не вкладалося. Проте малу-помалу жага нового кохання брала гору, і він ішов в обійми блудниці, мов кролик до удава. Раба своїх пристрастей належала тепер своєму свекру.
А Голька? Бідолашна Голька. Вона тягла на своїй спині все господарство, няньчила малого Петрика, та ще й умудрялася з’їздити в місто на базар, вторгувати за зелень кілька гривнів. Завжди заклопотана, де вже їй до тієї любові, коли кожного пізнього вечора стомлено падала в постіль, мов сніп, щоб на світанку, коли ледь-ледь сірітиме, по-солдатськи схопитися і знову з головою поринути в буденну круговерть.
Тож яким несподіваним ударом для неї було те, коли одного разу, приїхавши з базару, застала вдома лиш Петрика у манежі і записку на столі. Нашвидкуруч, розмашистим почерком Василя було написано: «Вибач, так, мабуть, судилося мені покохати власну невістку, а їй - мене. Тож виїжджаємо. Доглянь Петрика, поки десь влаштуємося...»
— Боже, світ не бачив такого! — сплеснула в долоні Голька та й заголосила на всю хату. Малий Петрик лупав синіми оченятами, заплакав та простягав до бабусі рученята.
Довго, ой, як довго сльози приниження, образи душили Гольку. Та кажуть, що найкращий лікар — це час, а журба ж, звісно, сорочки не дасть. Все ж згодом призвичаїлася до синової та своєї трагедії, оговталася, зібрала думки-гадки докупи й змирилася з долею. Полин її самоти поволі розвіювався веселим щебетом Петрика, що став тепер єдиною розрадою. Що вдієш, що сталося, те сталося, а жити якось треба.
Вадику нічого не писала, коли приїде, тоді й розповість, бо ж тим листом і вбити можна, гляди з розпуки ще вчинить щось собі. Нехай, коли вже приїде, оттоді й Голька пригорне свою кровиночку до зболілих грудей, розповість і розрадить та й якось вкупі переживуть цю несподівану біду. Не тільки того світу що у вікні. Он скільки дівчат ще є на селі. А дитина — не завада. Он який гарний, спокійний хлопчик росте. Його тій хвойді Голька вже не віддасть. Геть забула, що нерідним доводиться, любила, як рідного.
...Невдовзі приїхав Вадик. Переніс звістку болісно. Майже по п’ятах ходила вслід за ним, аби нічого собі не заподіяв. І вмовляла, і плакала, просила не згадувати навіть її імені. Вечорниці влаштовувала, дівчат та хлопців наскликала, намагалась розвіяти якось його тугу, а він мучивсь-мучивсь, сів на поїзд і знову поїхав у те Підмосков’я, гадаючи, що вдалині легше буде забути... Зосталася знову вдвох з Петриком.
Коли враз, мов сніг на голову — Василь на порозі. Мало не зомліла, якби не одвірок, впала б. Василь геть змінений, колір лиця землистий, під очима — мішки. Худющий, зарослий — де й краса його чоловіча ділась.
«П’ють, мабуть», — майнула нехитра думка.
— Приймеш? — відразу, мов батогом по воді.
— Аякже, розігналась. Що одрізано — не приставиш.
— Нам потрібно поговорити…
— А про що говорити? Ти зрадив мене. Звичайно, мені потрібно було раніше зрозуміти, що я тобі не пара, то, може б, тепер не пила гіркий полин.
— Прости, — втоптував біля порогу спориш Василь.
— А що вже скінчилося кохання з невісточкою? — в’їдливо спитала.
— Та.. — махнув рукою й ніяково відвернув голову.
— Невже порозбігалися кози в лози? — продовжувала ще з більшою іронією в’їдатися в пригніченого чолов’ягу, — А така була молода та гарна та твоя нова дружина…
— Тепер вже ні... — якось понуро процідив крізь зуби — Так приймеш? — настирливо знову спитав, не зводячи пильного зору з Гольки.
— Ні, — мов відрубала.
— Маєш іншого?
— Давні твої пригоди боронять нині від шкоди. Йди геть!
З хати вибіг Петрик. Голопузий, з пальчиком у роті, спинився перед незнайомим йому дядьком і враз замахав рученятами, повторюючи бабусине остаточне рішення:
— Йди геть, йди геть!
— Підріс, — хотів погладити малого, але чомусь опустив руку і, втягнувши голову в плечі, як приблудний пес, почвалав геть з двору.
— А якою ж людиною був, яким господарем, яким коханим чоловіком... — гірко дивилася Голька вслід.
…Пізно ввечері, мов сорока на хвості, принесла звістку Ганулька:
— Твій у нас чаркує.
— Мій? — скривилась Голька, наче з’їла кислицю.
— Та не перебивай. Як тільки-но він розповів все про свої мандри, я відразу ж — до тебе… Ошпарився Василь, як муха в окропі, та й геть на циганський пшик перевівся...
— Він мене зовсім не цікавить, — відмахнулась Голька.
— А ти послухай, послухай, — наполягала на своєму Ганулька, — відразу ж після втечі з дому влаштувались вони на цукровому заводі, а мешкали в гуртожитку. Гадаєш, вірною йому була? Еге ж! Вовчиця линяє, а вдачі не міняє. То ж куди вітерець — туди й розумець. Всі вивертали очі на її вроду. А вона ж знай, очима світить, а боком душу тягне. Тут ще й не на жарт сам начальник влопався по зав’язку. Стали потай стрічатися. Та якось застукала їх на дачі жінка того начальника. Думаєш, скандал зчинила? Ні. Спокійно пішла з тієї дачі, наче з кінотеатру додому і нікому й пари з вуст. Лиш номерок телефонний набрала, викликала сумнівну особу, паку грошей всунула (начальничок її, звісно, не бідував). А гроші все роблять. От вона ту особу й найняла, вручивши пляшечку з сірчаною кислотою.. То ж, як кажуть, заробила бідолашна Гапка бісового батька.
Страшне те лице її тепер стало, одне око зовсім не бачить — вигоріло. Коли вийшла з лікарні — не знають, де й ділася. Слідство, звичайно, вивело все на чисту воду. Суд був, але начальникові гроші замилили весь злочин.
Умовно якийсь невеличкий строк дали тій жінці і на тому крапка. А цей, твій блудник, бач, наївся, як кіт качалки, та й прителіпався в село. Вернутися вирішив. Що ж, може, й правильно зробила, що відкоша дала.
Коли купив, як кажуть, хрону до лимону, так нехай сам і їсть.
Нічого не сказала Голька. Зовсім не зраділа тяжкій долі своєї суперниці, а навпаки комок жалю застряг у горлі. Згадала її прекрасне личко на весіллі сина і тоскно-тоскно стало на душі. От що натворила невістчина легковажність та розгнуздана пристрасть.
Довго не могла заснути, переверталася з боку на бік, подовгу прислухалася до мирного посопування Петрикового носика і тяжко-тяжко зітхала. Лише удосвіта заснула. Проте встиг сон привидітися, нібито вона, Голька, подвір’ям монастиря бродить. Бродить, бродить і раптом вчувається їй чийсь голос: «Помолись за грішну душу». 3 цим голосом і прокинулась. «Що б це могло значити?» — свердлила думка.
Віщий сон чи що? Хоч на сни не дуже зважала, проте цей не давав спокою, якось не по собі було. А що — може, таки варто помолитися за її грішну душу, може, полегшаться її муки, відповідальність перед Богом за свій блуд?
Через день зібралася, взяла на руки Петрика, поїхала до Почаєва. Перехрестившись при вході в лавру, щедро роздавала милостиню жебрачкам, що сиділи прямо на бруківці. Враз одна із них відсмикнула руку. Гроші брязнули на бруківку. Голька знизала плечима, підняла копійки, щоб подати знову, але бабуся, геть щільно запнута хустинкою, по-дівочому рвонула зі свого місця і відбігла вбік.
Коли виходила Голька з монастиря, знову побачила ту дивну бабусю. 3 майже закритим обличчям вона стояла біля брами, і гірко плакала. Потім різко кинулась до Гольки і впала перед нею навколішки. З-під великої чорної, слабо зав’язаної хустини враз висипався сніп золотавих кіс. Голька пополотніла. Боже, це ж вона Руслана! Міцніше притиснула до грудей Петрика.
— Мамо! — стогоном вирвалося з грудей страдниці, —Дайте, прошу, хоч на хвильку потримати сина і молю вас — простіть, якщо можете. Я дуже завинила перед вами.
— Бог простить. Він — великодушний, всіх прощає, тож і я маю простити. Встань, Руслано, зла я вже на тебе не тримаю, ти сама себе скарала. Бери, потримай сина, — спокійно передала Петрика, — Бач як підріс..
І замовкла, не хотіла докоряти. Бо нащо вже ті докори…
Руслана обціловувала Петрика, а Гольці все більше і більше ставало жаль цієї нещасної, мовби відчула якийсь душевний злам. Що ж, час минає, минають і пристрасті, залишається лише сум та жаль. Такий закон природи. І ніщо не може так умиротворити душу, як свята молитва. Це Голька відчула по собі.
— Залиште мені його, мамо, хоч на тиждень натішитися, — з надією попрохала Руслана. Її хустка геть зсунулась з голови, і Голька злякано відсахнулась. Лиш Петрик мов не помічав спотвореного обличчя незнайомої йому тьоті, охоче піддавався на її ласку.
— Ну й що, ти тут з ним милостиню проситимеш? — вирвалося в Гольки. Невістка ніяково опустила голову і знову заплакала.
— Їдемо додому, Руслано, — сказала легко і просто.
— А як же?.. — зі стогоном вилетіло з грудей невістки. І в тому стогоні вчула Голька не то острах, не то здивування. Руслана більше не могла мовити й слова, мов заніміла. Голька розуміла її без слів.
— Нічого, якось воно буде. Життя все згладить. А Петрикові потрібна не тільки бабуся, а й рідна мати…
Зоя СТРИХАРЧУК, с.Сіянці, 
Острозький район, 
Рівненська обл.