Усе зрозуміти – значить пробачити

15.03.2016 22:20

 

Люблячі люди залишаються разом не тому, що забули помилки, а тому, що зуміли пробачити . Ці слова для мене були колись незрозумілими. Я не могла збагнути, як можна вибачити людині, яка зрадила  тебе.  Те, що  довелося мені пережити , змінило мене і мій погляд на життя. Я зуміла пробачити зраду  чоловікові й одночасно віднайти втрачене щастя подружнього життя.

  З  Андрієм ми прожили у парі 12 років. Жили окремо від батьків у невеличкому будиночку за містом. Я  працювала у дитячому садочку вихователем, а Андрій їздив на заробітки. Здавалося, всього вистачало, та  мене хвилювало те, що разом стільки років живемо, а дітей не маємо. Я любила дітей, жила дитячим сміхом. Витирала слізки з очей, цілувала і пригортала,  як своїх, рідних, до себе. Щеміло в ту мить моє серце, ох як щеміло, коли почула від лікарів, що не в змозі мати дітей. Але не припиняла вірити у диво, що колись пригортатиму до себе й своїх, а не чужих діточок.

  Об’їздили ми з Андрієм багато монастирів. Один із монахів ще тоді мені сказав, що кожна людина за свої гріхи несе покарання. Потрібна молитва і терпіння. Відтоді  я стала часто ходити до храму. Співала  у  церковному хорі, роздавала милостиню бідним. Дванадцять років мене мучили спогади із минулого. Часто снилася колишня пасія Андрія, яка, будучи вагітною, приходила до мене напередодні весілля. Я стала задумуватися, а бува не за це несу перед Господом покарання? Може , це мав на увазі старець?

    Я помічала, як  з кожним днем руйнувалися  наші стосунки з чоловіком. 12 років без дітей усе - таки дали тріщину у сімейному житті.  А здавалося, нещодавно познайомилися.  Їхали в одному автобусі, що прямував  до Житомира.  Вільних місць не було. Андрій, помітивши, що мені зле, поступився місцем. Так і зав’язалася приємна розмова. Обмінялися телефонами. Спочатку зізвонювалися, а згодом стали  й зустрічатися.  Під час побачень багато ніжних слів зринало із його  вуст. Я вірила його словам і не припускала, що колись вони змінять своє значення.

 Зіграли весілля одразу, коли мені виповнилося вісімнадцять. Я ще тоді не розуміла, що сімейне життя - це не солодкі вечори побачень, а початок  домашніх клопотів. Напередодні весілля, приміряючи весільну сукню, почула на ганку незнайомий жіночий голос, що одразу насторожив. Я визирнула з-за дверей, коли на порозі побачила вагітну жінку  із заплаканими очима . Я відчула, як  вона пильно оглядала  мене зверху донизу. А потім поглянула у мої очі з ненавистю, від якої мене кинуло в жар. Передчуття не підвели. Незнайомка відмовляла  мене  виходити заміж за Андрія. Запевняла, що виношує під серцем його дитину. Я  не вірила своїм вухам, стояла, мов у тумані, не відводячи погляду із округлого живота, який мав вигляд на місяців сім чи, навіть , вісім.

«Як це могло статися?» – не розуміла я. «Невже  Андрій зрадив мене із цією жінкою?». Сльози хлинули з очей. Не контролюючи себе,  прокричала їй в обличчя:

- Йди геть! Чуєш! Геть! Я не вірю тобі!   Це не його дитина. Ти брешеш!

    Незнайомка відійшла за кілька метрів від будинку, озирнулася і промовила:

- Не будеш ти з ним щаслива. Він  усеодно рано чи пізно  повернеться до мене. А я чекатиму його і завжди прийму. А ти запам’ятай, що на чужому нещасті, щастя не побудуєш!І подалася геть з двору.

Я,  не розповівши Андрію про візит Ганни, таки  вийшла за нього заміж, правда  зі смутком на душі, який довго отруював мені життя.

   Дванадцять років - час не маленький, але й не великий,  щоб забути, а згодом осмислити помилку, яку вчинила, виходячи заміж за чоловіка, в якого ось-ось мала народитися дитина.

    Неправильно вчинила я тоді, треба було не виходити за нього. Можливо, Господь не покарав би  безпліддям, і та дитина росла б і виховувалася з батьком. Якби  мені  повернути той день, то усе могло б бути по-іншому.

Пригадала  ще й  один лист,  адресований чоловікові від Ганни, про те, що в неї народилася дівчинка.Я  вивернула пожовклі конверти на підлогу, які тривалий час зберігала як пам'ять,  розгортаючи їх руками, знайшла той, який шукала. Адреса знову ж насторожила мене. І чому я  не звернула увагу ще тоді, що Ганна з Житомира.

   Останнім часом я помічала, як Андрій часто затримувався в місті у справах. Став холодним і байдужим.  І щось таки я почала розуміти. Поглянула на своє відображення у дзеркалі: бліде обличчя, запалі очі, жирне зібране у пучок волосся…

«І на що я перетворилася!» – подумала. «Дітей нема, чоловік у постійних відрядженнях. Я одна, як та вовчиця!»

І справді, я залишилася одна. Андрій покинув  мене наодинці зі щоденними депресіями. А згодом пішов геть до тієї жінки, що приходила напередодні весілля

   Доля внесла свої корективи у наше життя. Не могла я  змиритися з таким поворотом  подій. Я не спала, не їла, плакала. А ще увесь час нудило. Таки спробувала зробити тест на вагітність. Він був позитивним. Я не тямила себе від щастя. Вирішила наступного ж дня піти  до лікаря. Вперше за стільки часу відчула себе комусь потрібною. Того ж вечора вирішила написати Андрію повідомлення. Зателефонувати ніяк не наважувалася. Перед тим  прийняла снодійного, адже безсоння так і не проходило. Я не помітила, як останнім часом стала ним зловживати. Швидко заснула, а прокинулася у лікарняній палаті. Поряд сидів із заплаканими очима Андрій. Його руки тремтіли. Він став на коліна переді мною і просив пробачити його. Я знала: він кохав мене завжди. Поклавши голову на мій живіт, прошепотів: «Ми будемо щасливі утрьох. Ось побачиш, Ірино!».

Я запитала його про Ганнину доньку. Як виявилося, у неї інший батько. 

Його поступок мені був зрозумілим. Тому, що знала , як сильно він хотів мати  власну дитину. Через деякий час ми  зійшлися. У нас народилася двійня:хлопчик і дівчинка. Про минуле не згадуємо, лише приємні моменти. Тепер у нас повноцінна сім’я, про яку мріяли дванадцять довгих років.                                                                                

Ірина БІЛА