Варенички

18.04.2016 11:20

Тихо мугикаючи якусь пісеньку,  Василь легенько розгойдувався  у  підвішеному до старої  яблуні  гамакові.   Знудився  цього недільного дня без роботи.  Не звик байдикувати. Взявся б за якусь справу у дворі, та жінка забороняє працювати у неділю. Мовляв ‒ то гріх великий. Узяла собі таку моду останнім часом. Ото й марудиться чоловік цілий день без діла. Пішов би до кума Петра, та той подався до тещі на гостину. Василь почухав кругленьке черевце і на мить замислився. Поїсти би чогось? А чого саме? Ніби вареничків хочеться.

‒ Марусю! ‒ гукнув  дружину, котра у хаті дивилась телевізора.

‒ Чого тобі?  

‒ Голубонько, наліпи вареничків. Так захотілось таких м’ягеньких, із сиром, що повний рот слини. Наліпи на вечерю, ‒ улесливо попрохав чоловік.

‒ Та хіба у нас їсти нічого? Чи ти хочеш щоби я у святую неділю із тістом возилась?  ‒ обурилась Марія.

‒ А коли ти мені їх наліпиш? Завтра на роботі цілий день. Я вже місяць як вареників не їв. А я ж так їх люблю! Марусенько, серденько, наліпи вареничків, ‒ капризуючи, мов мала дитина, прохав чоловік. Маруся дивилась на нього із лагідною посмішкою і любов’ю. Вона завжди догоджала чоловікові. Тож і наразі не могла відмовити.

‒ Добре, любчику, зараз наліплю, ‒ промовила лагідно.
  Влітку вона готувала на веранді. Там було прохолодніше.  От і зараз взялася до роботи надворі. Василь спостерігав за нею і задоволено посміхався. Гарна у нього дружина. Уже не молода, а все ще гарна. За роки подружнього життя Василь  ніколи не жалкував, що одружився саме із Марусею. Хоча і батьки були проти, і  люди не радили. А він кохав  до безтями , і довіряв їй. Так і донині. Його дружина ні разу не  зрадила тієї довіри, на дала приводу для підозри. Чоловікові захотілось потішити дружину. Вирішив піти до крамниці та накупувати  солодощів , до яких Марія була дуже охочою.

‒ Голубонько, а схожу я за цигарками! ‒ Гукнув, не відводячи погляду від коханої.

‒ То йди , Васильку, та не барися, ‒ Марія посміхнулась чоловікові і знову взялась до тіста. Василь вибрався із гамака, і за кілька хвилин вийшов за ворота. Біля сусідніх воріт сиділа на лавці баба Череда.  Так її прозвали  тому, що старенька  чіплялась із розмовами до першого-ліпшого, хто потрапить на очі. Як ото череда до вовни. Та бабця була найпершою у селі пліткаркою. Василь  недолюблював  її, то ж привітавшись, хотів швиденько пройти повз. Та де там…

 ‒ Василечку, ти куди це прямуєш? ‒ Ухопила його за руку.

‒ До крамниці, ‒ буркнув Василь, намагаючись вивільнитись.

‒ А по що? ‒ зазирала у вічі Череда.

‒ Дружині цукерок  куплю, ‒ дратувався Василь.

‒ Ото так, так.  Балуєш ти її, Василечку. Догоджаєш, пестиш. А дарма! Таку жінку потрібно тримати у  суворості, ‒ шепотіла  бабця по-змовницькому.

‒ Яку "таку"? Що ви верзете? Ліпшої за мою Марусю у селі немає, ‒ обурився Василь.

‒А то так, так. Та згадай, із якої вона родини? І баба її, і мати були  гулящими на усе село. Знали, як затуманити чоловікам мізки.  То така кров у всьому їхньому родові. І в жилах твоєї Марії теж тая кров тече. Слідкуй за нею. Ой, слідкуй очей не спускаючи, ‒ трясла головою стара відьма.

 Василь сердито вирвав із її пазурів руку і почимчикував вулицею, плюючи  спересерддя. Дістала до живих печінок ота стара відьма! Він знав,  якими були Маріїна мати та бабця. Але його дружина ‒ порядна, чесна жінка. Василь кохав і поважав її. І довіряв цілком. Чоловік раптом зупинився . У серце закрались  легкі сумніви. А чому це баба Череда ні сіло  не впало застерігає його?  Раніше вона такого не говорила!  Диму без вогню не буває. Можливо знає щось таке, що Василеві не відомо?

Лиш на коротку мить ті думки вкралися  Василеві до голови. Наступної миті, він знову плюнув на дорогу. Та ну її до біса, ту стару відьму! Сама із розуму виживає, то і людям туману напускає! Тіпун їй на язик, та такий, як у корови вим’я. Щоби і до рота того язика не втягла! Заспокоївшись, бадьоро попрямував вулицею.

У крамниці накупував і цукерок, і печива, і морозива. Погляд упав на вітрину із напоями. "А візьму-но наливочку малинову. Маруся її полюбляє. Та запрошу на вечерю кума із кумою. Вже  вечоріє, то мають повернутися  з гостини", ‒ подумав собі, і таки взяв тую наливочку. А потім попрямував до кумів.

Петро із Оксаною, повернувшись від матері,  попорали господарство, і хто куди. Оксана пішла за ворота на лавку, де разом із сусідками лузали насіння та обговорювали останні сільські новини. Петро улігся на дивані біля телевізора. Йому було нудно одному у хаті. Врешті , підвівся , вимкнув телевізора. Поклав до кишені колоду карт і вийшов за ворота.

‒ Оксано, піду городами до Василя та пограємо у карти, ‒ промовив до дружини.

‒ Іди, Петрусю. Та скажи кумі, нехай іде  сюди. Разом насіння полузаємо, ‒ відповіла дружина. Петро кивнув головою і рушив до кума. Їхні домівки стояли  задами напроти, а  городи прилягали один до одного, цей шлях займав дві- три хвилини. Тож Петро почимчикував картоплею до свого кумасика. За якихось десять хвилин  із провулка на вулицю ступив Василь.

‒ Доброго вечора, дівчата. Оксано, а я оце до вас прямую. Ходімо до нас на вечерю. Маруся варенички ліпить, я наливочки купив. Ходімо, кумо. А де Петро? ‒ Сказав, підійшовши.

‒ Кумчику, а Петро пішов до вас городами, ‒   відповіла жінка.

‒ Ну той добре. Ходімо і ми.

‒ Ходімо, Василю, ходімо, ‒ погодилась Оксана, і вони городами рушили до кумового обійстя.

Тим часом Петро зайшов у двір кума. Собака його знала, тож і не гавкнула.  У господі стояла тиша. Петро подумав, що  куми у хаті, то рушив до веранди. А там Марія,  стоячи спиною до дверей і тихо напівуючи собі якусь пісеньку, розкачувала тісто. Присутності кума вона не помітила. Петро нишком стояв у дверях і дивився на куму. Гарна молодичка! У нього ніби якийсь дідько вселився. Вирішив пожартувати . Тихцем підійшов з-за спини, тицнув пальцем під ребра, та на вухо як крикнув,

‒ Гав!

 Молодиця  від переляку верескнула на весь двір, а потім різко повернулась та щосили вперіщила кума качалкою по голові. І лиш тоді упізнала . Та було пізно. Петро закотив очі під лоба, і мов сніп упав до її ніг. Якусь хвилю жінка  стояла непорушно, знетямлено дивлячись на свою жертву. Петро не подавав ознак життя.

‒ Йой-йой, що це я накоїла? Кума убила? ‒ Прошепотіла налякано Марія. ‒  Що ж мені робити?

На очі жінці накотились сльози. Ухопивши кухлик води, плеснула кумові  в обличчя. Не зреагував. Лежить, закривши очі, блідий, непорушний. Марія упала біля нього на коліна стала плескати по щоках.

 ‒ Петре, кумчику, розтуліть очі. Голубчику, подивіться на мене. ‒ Благала слізно. Врешті, постраждалий, застогнав, звів слабку руку до голови.

‒ Живі, кумчику, живі слава Господу. А гуля то пусте, то минеться, ‒ заспокоювала жінка. Від того, що кум живий, почувалась щасливою.

А він був такий слабкий , що не міг звестися. Марія закинула його руки собі на плечі, надсилу  допомогла дістатись канапки. Обоє знесилено упали на тую канапку. Петро, ще не  зовсім прийшовши до тями, несвідомо упав головою кумі на груди. Його  безсила рука потрапила на голе коліно куми. Жінка навіть не помітила, що її спідниця задерлась. Вона захекана й знеможена пестила його голову та приказувала.

‒ Що ж я накоїла? Господь мене покарає. Але ж і ви кумчику-голубчику винні. Ми обоє винні. Ой, кумчику, ой лебедику.
 Саме у цей час на порозі стали усміхнені Василь та Оксана. Від побаченого  усмішки  змінились на подив.  А мізансцена була такою. Петро припав головою до грудей Марії, його рука на голому коліні молодиці. А вона пестить його волосся та ласкаво промовляє :" Ми обоє вині у тому що сталося, кумчику-голубчику". Новоприбулі були шоковані. Першим отямився Василь. У його думках  постала баба Череда, її пересторога, застереження його батьків : "Яблуко від яблуні далеко не падає",  лиха слава Маріїної матері. Все це сплелося в клубок образи,зневаги, злості.

‒ То оце так! З кумом?! У моїй хаті?! Не терпиться тобі, хвойді, свербить?! ‒ Він підбіг до наляканої дружини, шарпонув її  від Петра, штурнув із такою силою, що жінка перекинула стола і впала. Вона намагалась все пояснити чоловікові, та дарма. Він її не чув. Чув лише біль у своєму серці . Біль і образу, котрі доводили до сказу. На бідну Марїїну голову летіли каструлі, тарілки, тісто, все, що потрапляло чоловікові  до рук. То була нестримна лавина люті. Стихія, котру годі спинити.

‒ Казали мені люди, застерігали, що твій норов дасть про себе знати! Що в твоїх жилах тече кров повії. І ти повія! Шльондра! ‒ Кричав, шаленіючи, Василь. Марія намагалась  довести свою невиність, та чоловік дратувався все більше. Врешті, він із такою силою ударив дружину в обличчя, що  у тієї носом пішла кров. Оксана кинулась на захист подруги, заступивши її собою.

‒ Куме, схаменіться! Що ви робите?!

‒ Не хочу бачити у своїй хаті цю шльондру! Геть! ‒ Навіснів Василь, ‒ опісля цих слів  запала тиша.

Петро прийшов до тями і ніяк не міг зрозуміти, що коїться? Оксана тримала кума за руки і тряслась від страху. Марія, невтираючи крові,  відречено дивилась у спотворене ненависттю, обличчя коханого чоловіка. Він поранив її в самісіньке серце. Від образи жінка скам’яніла.

‒ Геть! ‒ Процідив крізь зуби Василь.

‒ Прощавай. Назавжди, ‒ спокійно промовилв Марія і вийшла. Вона, мов нежива, перейшла двір, котрий враз став чужим, не помітивши баби Череди, а та визирала з-за паркана і задоволено хіхікала. Оце буде про що пліткувати! Оце новина так новина!

Троє на веранді мовчали, дивлячись услід Марії. Василь, тримаючись за серце, стояв серед роззореної веранди, мов соляний стовп. Оксана тремтячими руками збирала розкидане кухонне начиння. Петро, нічого не розуміючи, спостерігав за тим.

‒ А що сталось? ‒ Запитав здивовано.

 Василь та Марія  врешті звернули на нього увагу. Жінка не встигла й рота розтулити, як Василь з погрозою у голосі скрикнув:

‒ А сталось те, куме, що ми з Оксаною "застукали" вас із моєю жінкою на гарячому. Ви припадали їй головою до грудей, і лапали за голі коліна.  А що сталось між вами до цього, то не важко здогадатись!

‒ Я-а-а? Та ніколи такого не було? ‒ Вкрай здивовано простяг Петро.

‒ Як-то "не було"?! Своїми очима бачив! Я вам, куме, зараз пику натовчу! Ваша дружина теж все бачила! Оксано, чого мовчите!? ‒ Знову навіснів Василь, погрозливо  приступаючи до кума. Оксана вмить затулила чоловіка собою.

‒ Василю, годі! Попийте холодної води та заспокойтесь! Мій чоловік  не здатен на зраду. Я його знаю ліпше, ніж він сам себе. Потрібно у всьому  спокійно розібратись. Ви зопалу вже й так дров наламали. Петре, розповідай що сталось?

‒ А хіба я знаю що сталось? Я прийшов до кума, а тут кума тісто качає. Вирішив її налякати. Нишком підійшов  та на вухо:"Гав !". А вона як закричить! А потім як втелющить мені качалкою по голові. Мені світ закрутився. Я й впав. Ніби у тумані все було. Згадую, що кума водою мене одливала, а потім тягла на канапу, та все голосила: "Ой, убила кума, убила!" Мені від того ще гірше стало. Видалось, що й насправді помираю, ‒ слабким голосом розповідав постраждалий.

Дружина повірила йому відразу, та Василь так "накрутив" себе, що не міг заспокоїтись.

‒ Не придумуйте казочок, куме! Мене так легко круг пальця не обведете! ‒ Скрикнув грізно.

‒ Я нічого не придумав. Господь свідок, все це чистісінька правда. Ось помацайте куме, яка ґуля у мене на голові. Звідки їй узятись, як не від Маріїної качалки? ‒ запевняв Петро.

Оксана помацала його голову й охнула.

‒ Божечку мій милий, яка ґулемаха! Й насправді могла тебе убити. Голова болить? Нудить тебе? ‒ Турботливо запитувала чоловіка. Той лиш головою кивав.

‒ Струс. Петре, у тебе струс мозку. Потрібно до лікарні, ‒ клопоталась дружина.

‒ Не піду звідси, допоки кум не визнає своєї помилки, ‒ уперто відповідав Петро. Оксана та Петро до півночі доводили упертому кумові його помилку. Василь сердито сопів і стояв на своєму. Та коли кум та кума пішли, упав лицем на стіл і...заплакав. Він зрозумів, як боляче образив свою дружину. Щей руку на неї здійняв. Почуття провини було таким сильним, що у голові паморочилось. Ладен був на колінах стояти, землю їсти ,аби лиш вона повернулась.

Кілька годин він сидів на веранді  заніміло дивлячись на двері."Аби лиш вона прийшла. Аби лиш прийшла", ‒ билась у зболілій голові розпачлива думка. Уже засірів світанок, та Марія не поверталась.  Тривога і розпач наповнили чоловікові серце. А раптом вона не повернеться. Сказала ж :"Прощавай  назавжди". А в очах було море болю, докору й образи.  Чому вона прощалась назавжди? Від здогадки чоловік мало зі стільця не впав. Це ж вона вирішила накласти на себе руки! Як тоді  в юні роки! Завмираючи від жаху, чоловік вибіг з двору і помчав вулицею. Він знав де її шукати: "Тільки би встигнути! Встигнути!" ‒ шепотів  налякано.

Спершись на поручні, Марія стояла на місткові, котрий з’єднував два береги неширокої, але глибокої і бурхливої річки. Всю ніч вона проплакала у верболозах. Потім умилась, привела думки до ладу. Додому повертатись на планувала. Чоловікова поведінка зранила їй душу. Піде до дочки, котра кілька місяці тому вийшла заміж у село на другому березі річки. Але не хотіла Марія серед ночі турбувати та лякати дітей. Тому й чекала світанку.Йдучи через місток, зупинилась, задивилась на бурхливий потік , і полинула у спогади.

Ще змалку вона зрозуміла, що зростає в родині, котру зневажає все село. Через паскудну поведінку матері  дівчинку затаврували.  Звісно ж, яка мати то такою буде й дочка. А вона всією своєю поведінкою намагалась довести зворотнє. Маруся гарно навчалась у школі. Потім добре працювала, виконуючи саму важку роботу у колгоспі. Вона була скромною, чемною але настороженою дівчиною. Ніби чекала, що ось-ось їй стромлять ніж у спину. Юнка навіть до клубу не ходила, аби не викликати пліток. Та всеодно люди пліткували. Ніби-то вона лише зовні така свята та божа, а насправді  спить із материними залицяльниками. Ті плітки дійшли до її матері. Вона побила доньку,  приревнувавши до свого співмешканця. Того вечора Маруся вирішила накласти на себе руки. Заплакана, розшарпана, вона прибігла на оцей місток. Уже й схилилась через поручні, маючи намір скочити у воду, та її утримали чиїсь сильні руки. То був Василь. Від того часу  почалось їхнє кохання. Незважаючи ні на що, він узяв із нею шлюб. І жили щасливо всі ці довгі роки. До цього часу. Жінка ніколи не подавала приводу до ревнощів. Думала , що чоловік довіряє їй.  А виявилось, що всі  ці роки Василь мав сумніви щодо неї.  Мабуть, десь у глибині душі з острахом чекав коли проявляться материні гени. Важкі жіночі роздуми перервав зляканий окрик.
 

‒ Марусю! Ні! Не треба! ‒  Жінка озирнулась і побачила Василя. Він стояв край містка, блідий, наляканий. Марія напружилась, мов струна. Відразу зрозуміла, що він вирішив, ніби через нього дружина хоче звести рахунки з життям. Вирішила цим скористатись.

‒ Не підходь! Бо кинусь у воду! ‒ Крикнула у відповідь.

‒ Ні! Не треба! ‒  Крізь сльози прохав Василь. ‒ Не роби цього! Пробач мені, дурному. Я образив тебе дарма. Пробач, Марусенько, кохана моя вірна дружинонько. Пробач , пробач. ‒ Він упав на коліна і поповз до неї, плачучи та примовляючи.  Марія стояла на місці і сумно дивилась на свого чоловіка. А він припав до її колін обличчям , обхопив її ноги  руками і заридав. Як було вчинити бідній жінці, дивлячись на таке щире каяття? Вона вчинила так, як то роблять мільони жінок у світі. Ласкаво поклала долоню на його дурну голову.

Баба Череда, звісно, рознесла цю подію на всеньке село. Люди погомоніли тай перестали. Марія та Василь зажили, як і раніше.  Але у відносинах із кумами стала відчуватись якась напруга. Зникла щирість і безпосередність у спілкуванні. Тому спілкувались дуже рідко. Кожен із чотирьох героїв цієї розповіді  відчував провину. Оксана вважала себе винною у тому, що не пішла разом із Петром до кумів того злощасного вечора. Петро не міг собі пробачити того   жарту. Марія  звинувачувала себе, що в неділю  зайнялася варениками, а то гріх. Ото ж Господь і покарав. Та найбільше картав себе Василь. Йому видавалось, що через свою дурість відломив кусеньчик від якогось світлого, чудового цілого.  А відломивши,спаплюжив.
                                                                                         

Любов Шишацька