ВЕТЕРАН (оповідання) Серго Сокольник

12.03.2019 15:37
Двері метро зачинились.
Був день і у вагоні не було надто людно. Полковник втомлено взявся за поручень. Зі станції Хрещатик хвилин двадцять до Академмістечка, а там автобусом - у Пущу-водицю, до передмістя Києва. До ветеранського «афганського» госпіталю Ясна поляна.
А там чекає смачна вечеря, дружня партія в більярд, тепла бесіда з сусідом по палаті, звісно ж із «зарезервованою» з цього приводу (тільки- тсс!!! Щоб суворі лікарі не помітили!!!) пляшечкою «Георгіївського» коньячку... Та зі споминами...
І душа покотиться в рожевий рай, і біль споминів потроху відпустить...
 
 
У полковника був важкий день. Окрім зустрічей і справ він заїхав покласти квіти на Майдан, до невеликого пам’ятничка біля фонтану. Навіть не пам’ятничка. Легкої стели з фотографіями... Які близькі обличчя... Який важкий бойовий шлях...
Зараз із пам’яті на нього дивились очі тих, ще зовсім не старих хлопців, з ким колись доля зводила його в минулому з гарячою назвою Афганістан... Скільки років, а наче вчора...
...а потім доля знов звела їх на Майдані, в афганському наметі за сценою, куди вони зібрались за позовом серця. Бо — люди немолоді, терті життям, звиклі багато до чого... В тому числі й до несправедливості життя, коли треба доказувати пихатому чиновнику свої елементарні права людини, яка воювала... І до корупції, коли треба «підмазувати» того ж пихатого чиновника, щоб він легше сприйняв оті твої «невід’ємні права»...
Та не можна, не можна звикнути до факту, коли у твоїй країні, куди ти колись повернувся з печального краю крові й сліз, за наказом влади, яка привласнила і покрала в цій нещасній країні геть усе можливе і неможливе, б’ють нещадно до смертовбивства киями дітей, студентів, цвіт молоді. Б’ють лише за те, що вони насмілились мати свою думку відносно долі держави, думку, відмінну від цієї ось прогнилої наскрізь «влади у страусячих туфлях»...
І ветерани вийшли тоді на Майдан. Вийшли не з гаслами, не з прапорцями. Вийшли, щоб просто підтримувати порядок, не давати п’яницям і провокаторам пролити ще нової крові. Вийшли, негодуючи, що з їхніми дітьми, а в декого і з онуками, не дай Боже, може повторитись те саме...
А гасла... Європа... Азія... Бачили, бачили вони чимало крові на полях боїв і в Європі, і в Азії... І всюди вона була одного кольору. І одного смаку... Червона. І солона. Мов солдатський піт...
І були бої... І все повторилось... Тепер серед міста... Кулі, газ, гранати... Поранені... Вбиті...
На стелі фото тих, кого вже нема. А хтось живий і воює.... В тій самій «афганській» роті батальйону «Айдар»... В інших частинах... А хтось допомагає бійцям. ставши волонтером... Бо часи змінились. Прийшла біда на Українську землю. І країну треба рятувати.
Бо — війна... Війна...
...два місця на дивані у вагоні звільнились, і полковник присів. Роки є роки, від побаченого серце розболілось і він потягнувся за валідолом до кишені.
Раптом хтось не надто чемно «плюхнувся» поряд, доволі незграбно задівши ногу полковника. Полковник глянув убік і побачив молодого хлопця, що вмостився на сидінні поряд.
«Хоч би вибачився, чи що...» - подумки буркотів полковник, спідлоба позираючи в бік хлопця - «може й п’яний... Війна йде, а тут молодь гуляє, катається собі... Мажори...»
Хлопець сидів мовчки, теж, мабуть, заглибившись у власні думки.
«Та ні,- заспокоїв полковник сам себе — більше позитиву!.. З ким не буває... Все ж ти, хлопче, — оте саме омріяне «молоде покоління», на яке вся надія країни... За кого ми й воювали тоді, як не за тебе?.. Дід воював, батько... Всіх знайшли свої війни... Чому ж біда така, що на цій сонцесяйній землі кожне покоління знаходить своя війна? То будь вже здоров, хлопче... Та й не мажор ти... Мажори ото на «мерсах» їздять, а не підземкою... Просто був би ти чемнішим...»
...розчинились двері й серед інших пасажирів до вагона зайшла дівчина... Ні, вона зовсім не була мамою з дитиною. Чомусь у міському транспорті всі давно вже позвикали до того, що жінка чи дівчина без дитини може й постояти... Та офіцерський «лоск», отой, ще з минулих небагатих, проте достойних часів таки дав себе знати. Оте особливе виховання, що його в військовому училищі надали вчителі, для яких поняття «офіцерська честь» було не пустим звуком...
І полковник підійнявся, щоб запросити дівчину сісти.
Дивна річ, але одночасно, якось трохи наче вайлувато, підійнявся і молодий хлопець, який їхав поряд. Обоє трохи здивовано глянули одне на одного й одноголосно запропонували дівчині сісти...
Дівчина з подякою глянула на обох, чемно кивнула та опустилась на сидіння...
Одне місце пустувало ще деякий час, допоки у нього з розгону не плюхнувся якийсь не надто симпатичний тип, та і полковник, і хлопець залишились стояти.
Звичайно ж, ніхто з них не бажав виглядати слабшим. Так і стояли до кінцевої, як виявилось для обох, зупинки Академмістечко.
Потяг зупинився, двері вагону розчинились, і обоє зробили крок до виходу...
І тут, виходячи, у дверях хлопець знову трохи задів боком полковника. Полковник глянув хлопцеві в очі. Хлопець у свою чергу глянув на полковника. Їхні погляди зустрілись, та в них не було неприязні. Обоє усміхнулись.
«Ну що ж це ти, хлопче», - не стримався полковник з легкою посмішкою - «таки пий у міру, чи що... Якийсь розкоординований ти весь... Мабуть, в армії не служив (неслужба в армії в радянські часи була ганьбою, тому полковник вжив такий трохи незвичний вираз з минулого).
«Вибачте...» - хлопець якось сором’язливо усміхнувся, весь знітившись - «вибачте... Я після поранення... Їду на лікування в Пущу-водицю, там є ветеранський госпіталь, якщо знаєте. Там багато госпіталів,  є  «афганський», є Ветеранів війни... До нього я і їду... У мене протез, ноги нема... Вчусь оце ходити на протезі без палички. Важко поки що. І боляче. На міні підірвався під Щастям... Я був бійцем батальйону «Айдар»...
Серго СОКОЛЬНИК,
м.Київ