Відьма (оповідання)

20.11.2017 17:53
Скажіть-но мені, добрі люди, звідки в наших селах споконвіку беруться відьми? Чи навчає їх хто? Чи то забобонні люди самі видумують відьом собі для втіхи? Чи людині справді бажано знати, що існує в природі якась дика сила, і є люди, які пізнавши її, стали вищі за тебе, до яких можна припасти у випадку біди, чи яких слід убезпечуватись, щоб не наробити собі лиха? Відьми, чорти, козаки-характерники – все це тисячоліттями існує в нашій уяві. Та хто зна? Доволі можливо, що ці своєрідні персонажі таки й справді реально існують... Цього я напевне не знаю. Знаю лиш один випадок, що був йому свідком, знаю цих симпатичних, добрих людей, що стали дієвими особами такої от моєї історії... Ото ж...
...Однієї чудової осені гостював я в одному селі на сумщині, у дуже мною шанованої літньої господині.
Боже ж ти мій, яка краса восени навкруги! Ліси золотаво-зелені, лани шелестять де-не-де некошеними бур’янами... А по бур’янах стрибають вгодовані зайці... Ну, стрибайте собі, на вас полювати ще не час, нагулюйте собі вагу, хутро на зимове змінюйте...
Я приїхав не на вас полювати. На перелітних крижнів, що люблять на ніч на лісові озера сідати. Озера такі мрійливі, сумні, плаває по них впале листячко... Вода чиста, мов сльоза дівчини, що за козаченьком сумує... Глянеш – замрієшся. А над озерами – верби зажурені, спустили до води свої довгі коси... Так гарно, що хочеться на коліна встати, покласти на землю рушницю, та й помолитися просто неба Богові за те, що створив він таку красу...
Ото ж, приїхав я, гостюю собі, полюю... А жіночку, господиню мою, бачу, якось дивно сусіди поважають. Ніби з острахом. Зацікавило це мене. Питаю – а чого це вони? Та, каже, відьмою мене на селі всі вважають. То й бояться.
Дуже мені цікаво стало. Жіночка така собі вправна, добра. Ну, чоловіка поховала не так вже й давно, то з ким не буває? Чоловік, правда, не просто так собі загинув, та й то не дивина. Ну, попивав, життя сумним ввижалось, то й наклав на себе руки... Хоч і недобре це, та чи мало таких, світом цим зтомлених? З жінкою, я питав, жили вони добре, не сварилися...
Став я питати одного, іншого... І врешті-решт така от склалася історія...
Невдовзі по тому, як поховала жіночка чоловіка, прийшла пора сусідському хлопцю до армії йти. Ну, діло ж святе. Проводи, родичі, сусіди, горілочка... Запросили й жіночку мою. Їй і добре. Одна вона, діти в місті, сумно. Зібралася вона...
А треба ж з чимось іти, не з порожніми ж руками. Узяла вона горілки, курку зарізала. Та треба ж іще щось, що за дивина – курка та горілка. Взяла вона, та на городі жоржин нарізала. Ото взяла все це, та й іде.
Одна жоржина візьми, та непомітно з букету по дорозі й випади...
Прийшла оце вона, віддала букета, віддала гостинці, сидить собі, та й не дивиться, що поміж гостями спантеличення якесь, неначе шу-шу-шу легке...
А було так. Бабуся рідна того хлопця бачить – у букеті квітів парна кількість. То вона родичам і шушукає – це не з проста, це хлопцеві нашому на смерть. Пороблено так. У бою загине козак. Не дарма і чолов’яга сусідки руки на себе наклав. Довела! Тиха-тиха, та в тихому болоті самі ж чорти. Відьма вона!!!
І як оце відгуляли, зосталися родичі самі, та й давай собі лоби ламати, як з цієї напасти їм вийти.
Думали-думали, врешті баба згадала, що як таке ото лихо виходить, то слід провести наступну екзерцицію. Треба ті квіти, як темна ніч настане, на кінці відьминого городу на вогнищі спалить. А як відьма це відчує, то неодмінно з’явиться. Отут слід її святою водою окропити! То тоді вже не буде в неї сили лихо робить. Отоді вже їй буде...
Діждалися родичі ночі. Узяли тії квіти, узяли святу воду, не забули й горілочки... То не для відьми. Для себе. Для сміливості.
Пішли вони темрявою гуртом на город. Перелякані, зніяковілі трохи, та ж підбадьорюють одне одного... «Ніч яка, Господи! Тиха та зоряна...» Та не дуже то й місячно... Досить таки навіть темно...
Тихенько так на кінець городу прийшли, багаття зі стерні розклали, квіти оті кляті туди кинули, принишкли. Сидять тихенько, чекають...
А жіночка моя, сердешна, спати зібралася вкладатись, та щось їй не той... Тре й до вітру на ніч сходить.
Як без цього? А які то в селі санвузли? Стоїть між хатою і городом дерев’яна така собі пристрійка...
Вийшла жіночка моя на двір. Бачить – що то за дивина? На краю її городу (а город чималенький, це ж не дача яка. Село, люди, село...), якийсь вогник неначе мерехтить. І бліді тіні біля нього тиняються...
Ну, думає собі жіночка, хоч я таки жінка слаба, одинока, та все ж тих чортів з городу порозганяю! Щоб не було... Взяла вона ломаку... Підкралася тихенько, та як уперіщить тією люмакою першого ж чорта, що під слабку її руку підвернувся! Все ж таки – які наші українські жінки сміливі! Ніякі їм кляті фашисти, ніякі чорти не страшні!!!
А родичі хлопця, що відьму піджидали, так з переляку з накладеними зо страху штаньми – через клуні, через паркани – тікати, хто куди! Усе ж підтвердилося!!! Тільки святу воду з переляку загубили, та й хто б там кропив! Відьма таку силу проявила!!!
Потім і хлопець сусідський чесно й добре відслужив і живим-здоровим додому повернувся, і наче б то вся ця історія по шматочках в єдине ціле склалася, а так острах у селян перед моєю жіночкою і залишився. І прізвисько лишилось – ВІДЬМА...
Отакі-то вони, наші симпатичні українські відьми. Як дід Панас по телевізору колись діткам сказав «отака ..., малята»...
Серго СОКОЛЬНИК,
м.Київ