Винагорода за чекання

19.02.2017 13:49
Чи дійсно для того, щоб бути щасливим неодмінно треба зустріти  людину подібну тобі, близьку по духу, зі схожими уподобаннями й смаками? Чи навпаки ця людина повинна мати протилежні погляди на життя, доповнювати тебе  чимось своїм особливим? Чи дійсно усі ми, мов магнітики, де однойменні полюси відштовхуються, а різнойменні – притягуються? Відповіді не знайдено ніким. Не підлягають стосунки між чоловіком і жінкою ніякій логіці, хоч як учені не намагаються розкласти їх на полички. 
У них було багато спільного. В обох за плечима плюс-міну п’ятнадцять років сімейного життя, по двоє дітей. А ще повні валізи пережитого: сумних і радісних спогадів, втрат, образ і прощень, розставань і розлучень. Обоє мали такий гіркий досвід. Після розлучень були й інші – і у Ірини, і у Віктора. Вони дорослі люди, самодостатні, які знають, чого хочуть від життя, й упевнено ідуть до своєї мети. Вони багато років ходили одними і тими ж стежками й не перетиналися. А потім…
От чому так буває? Чому так… зустрічаєш людину, яку чекав усе своє життя тоді, коли ваша зустріч просто неможлива! Навіщо Господь так тебе випробовує? Чому ти маєш пройти через це? Не знаходиш відповіді. Рвешся навпіл, мучишся, але не можеш собі дозволити зробити нещасним того, хто зараз поруч з тобою. На час знайомства з Віктором Ірина зустрічалася з його близьким другом. І у Віктора були  стосунки. І це нормально, адже для того, щоб когось обрати, потрібно мати вибір. Вони розуміли це. Але душі не хотіли сприймати реальність.
Кажуть, не знаєш, як вчинити –  слухай своє серце, воно не обмане. А серце Ірини мовчало! Воно, мов молоде щеня, рвалося і скакало, готове на будь-який наказ. Її наказ! Це мало бути  її рішення. Просила ж, ось – отримуй. Щедро так доля підносить те, про що мріяла роками. Тільки чому ж цей подарунок так невчасно? Хотілося бездумно без докорів сумління безсовісно піти за ним, без роздумів упасти в його обійми, бо відчувала таке тяжіння, таке непереборне бажання бути з ним, від якого світ зупиняється, дихати неможливо! І він розумів, якою спокусою є для Ірини його слова, його дихання в слухавці за сотні кілометрів. Йому приємно було лоскотати її нерви, насолоджуватися тремтінням тіла, коли були поруч, і вона, мов школярка, боялася підвести очі, щоб не виказати свого бажання…це так солодко-нестерпно…це так…боляче до судом у всьому тілі! 
Господи!!! І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого!
Напевно боязнь отримати чергову порцію болю від життя зупиняла на півкроці від того, чого хотіли обоє. Щоразу, коли домовлялися про зустріч, якісь невідкладні справи, форс-мажор виникали на рівному місці. Ірина раділа цьому. Бо ж Богу видніше, коли і що має статися. Значить, не готові вони до цього.  У спілкуванні обережно обходили гострі  кути своїх бажань. Майже рік минув. Що означали вони одне для одного? Добрі знайомі чи друзі? Засинали і прокидалися з думкою один про одного під різним дахом у різних ліжках з іншими людьми. 
Осінь накрила світ своїм яскравим плащем якось неочікувано. Здавалося, ще звечора сонце купалося в літеплі, а вранці заморосило небо. А за тиждень місто переодягло модну помаранчево-червону вдяганку. Віктор зателефонував, як завжди вранці, щоб побажати вдалого дня, поцікавитися настроєм і налаштувати на позитив. 
– Доброго ранку, красуне!
– Привіт, привіт! Як ти? Як спалося? 
– Прокинувся з думкою про тебе. Які плани на сьогодні? До котрої працюємо?
– Як завжди,–  Ірина посміхнула-ся, –  є якісь   пропозиції?
– Та я оце в столицю приїхав, тому дуже сподіваюся, ти знайдеш для мене кілька годин вільного часу. Хочу обняти тебе, хочу…
Ірина зупинила його на півслові, бо розуміла, що може просто зараз, покинувши усе, летіти хоч на край світу!
– Звільнюся, наберу тебе, –  відповіла стримано.  – Може і побачимося, роботи багато.
– Іринко, не ховайся, –  в його голосі звучали нотки суму і невимовної любові. – Я втомився бути без тебе.
Яка до біса робота після таких слів? Ледве добула до обіду, відпросилася у керівництва і тремтячими руками знайшла в телефоні номер Віктора.
Ніхто нікуди не поспішав. Час зупинився, даючи можливість націлуватися спраглим вустам, наніжитися зголоднілим душам. 
– Я тебе нікуди не відпущу! Я так довго йшов до тебе! Хочу, щоб ти була завжди поруч, ти згодна?
– Ти пропонуєш мені…
– Так, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
– Але ж ти мене зовсім не знаєш! 
– Я знаю достатньо, щоб хотіти прожити з тобою до останніх днів. Кохаю тебе і відчуваю твої почуття. То як? Ти готова пройти рука в руці по стежині життя зі мною? Не обіцяю, що воно буде легким, не обіцяю зірок з неба, але обіцяю бути з тобою чесним і кохати тебе.
– Все не так просто. Є ж не лише наші почуття і бажання.
– Так, є діти, є проблеми, але ми з тобою разом усе зможемо, правда ж?
Ірина слухняно кивала, обіймала і плакала, сховавши мокре щасливе обличчя на міцних грудях коханого.
Вони таки одружилися. Залишивши минуле для спогадів, почали писати нову історію свого спільного майбутнього. Щастя не потрібно шукати. Потрібно самому бути щастям для себе і для того, хто тебе любить. І ще потрібно вміти чекати. Не розмінюватися на порожні одноразові  любові, не витрачати себе на «не тих» і «не те», щоб отримати достойну вашого серця нагороду – справжнє кохання.
Анжела ЛЕВЧЕНКО
 
 
БУТИ ЩАСЛИВИМ НЕ СКЛАДНО
 
Та досить уже нарікати і нити!
Нещастям самим собі бути!
Усе, що ти робиш, потрібно 
любити,
Навчитися  слухати й чути,
Що серце підкаже, куди воно 
кличе,
Вмикай свою волю і розум,
І в налаштування своє войовниче
Тепла і добра додай дозу.
 
Не варто життя відкладати на 
потім,
Чекати небесної манни,
Лікуй свою душу у щирій турботі,
Не зводь із обмежень паркани.
Цінуй тих, хто поруч, у миті 
щасливі,
Й в найважчі життєві хвилини,
Хто вірить у тебе – цінуй 
особливо,
Тримайся своєї родини.
 
Дрібницям радій, усміхайся 
частіше,
Виполюй, що зайве, нещадно,
І доля розквітне, і стане чистіша,
Бо ж бути щасливим не складно!
Анжела ЛЕВЧЕНКО,
м.Київ