Віра Римська – вірна дочка України. Новоград-Волинський музей Лесі Українки.

25.02.2016 17:13
 

Україно, єдине кохання,

Моїх предків священна земля,

Ти любов і яскраве світання,

Моїх дум нескінченна рілля.

               С.Лелях-Бегутова

За селом Ясна Поляна, сонце промінням обціловувало ліси, річки, пагорби  та простори полів. Шепотіло серед синіх волошок й червоних маків золотисте жито. 

У літні чарівні ночі, пускаючи вінки на воду річок, дівчата співали народні українські пісні під супровід сопілок. Навкруги дзвеніла людська радість.

Літувало літечко своєю красою, пахнули медом квіти і грали бистрими потоками в гаях. «Поглянь лише довкола, на чудову природу, в її усмішці побачиш Бога, що пошле нам друге дитятко», -  ніжно промовив Омелян до Євдокії, яку дуже любив і беріг. 

Євдокію уже п’янило духмяним квітінням прекрасних квітів. «Вони – Боже творіння, правда? Таке ж як і ти, кохана, -  сказав Омелян до вагітної дружини.

Молодий чоловік був у глибокій  задумі. Тримав її долоні рук і відчував, як у його грудях від тривоги пришвидшувався ритм серцебиття. Проте Омелян намагався думати лише про хороше.

Шістнадцятого серпня 1938 року в сім'ї Римських  народилась друга дівчинка, яку назвали Вірою. Молоде подружжя було дуже щасливе. 

Пливла землею літня ніч, а місяць пригорщами розкидав срібло. По вулицях села блукав сон. Він несміливо заглядав у вікна будинку, де на лаві, схилившись над колискою, сиділа  стомлена Євдокія і тихенько наспівувала немовляті колискову. 

Жінка думками поринула в спогади. Пригадалась та тепла місячна ніч, коли згоряли від кохання їхні серця, а уста змикалися в солодких поцілунках.

Минали роки… Омелян Опанасович закінчив військове училище, був офіцером запасу, працював вчителем. Їхня сім’я була великим прикладом для односельців.

Не встигли дітки ще добре підрости, коли в 1941 році Омеляна забрали на війну.

 На 21-му році життя Євдокія залишилася вдовою з двома малими дітьми на руках. 

 Йшла Велика Вітчизняна війна. В ім’я життя горіли села і солдати. У перший рік війни Євдокії принесли похоронку. Сумно і боляче було на душі, не вірила, що Омеляна уже нема. Її думки були оповиті невимовною тугою. Ця болюча рана на серці залишила слід на усе життя. Євдокія більше ніколи не виходила заміж. Всі свої роки присвятила донечкам, які дуже любили свою маму і бабусю Ганну. 

 Раїса і Віра були слухняними дітьми. Росли розумними і мудрими. Ходили в школу, гарно навчалися. Багато читали, писали. Розуміли, що добрі книги - це мудрість життя, а наука надає людям світлий розум.

 Не дивлячись на важкі труднощі, Євдокія Андріївна старалась підняти на ноги своїх дітей-сиріток. У ті нелегкі роки страшенно не вистачало батька дітям. Але намагалася замінити обох. Зберегла велику шляхетність духу, коли з усіх боків обсідали нестатки. Вистояла, не здалась, і не зрадила своїх дітей.  Важко працювала, аби надати своїм дівчаткам найкращі умови для життя та навчання.     

 Спочатку жінка працювала продавцем, а після воєнних років – в колгоспі на різних роботах: завфермою, ланковою, дояркою, виконувала й інші роботи.

  З 1936 по 1953 рік молодша Віра навчалася в Яснополянській семирічній школі. У 1956 році закінчила 10-й клас Червоноармійської середньої школи Житомирської області. 

  Недарма ще з дитячих років вона багато писала, читала твори Л.Українки, вивчала її нелегке життя. Також захоплювалася творчістю Т.Шевченка, І. Франка та інших. Мріяла в юності про організацію літературного товариства.

Після закінчення середньої школи працювала в колгоспі «Вперед» на різних роботах і одночасно навчалася заочно в Дубнівському бібліотечному технікумі.

 Закінчивши технікум, працювала бібліотекарем Андріївської сільської бібліотеки. Із 1959 по 1961 рік уже працювала інструктором-методистом Червоноармійського відділу культури. 

  У 1963 році вступила заочно до педагогічного інституту ім. Івана Франка, а через два роки -  заочно до Київського інституту культури ім. Олександра Корнійчука на бібліотечний факультет. Будучи студенткою спробувала себе в ролі викладача у школі-інтернаті. В зв’язку з реорганізацією районів в області у 1963 році переїздить до Новоград-Волинського. Працювала у школі, де проявила себе  високоосвіченим педагогом. Старша сестра Віри Омелянівни - Раїса Римська, теж  вчитель. За плідні роки праці на освітянській ниві отримала звання «Заслужений вчитель України».

  У 1963 році Вірі Римській запропонували працювати завідуючою музеєм Лесі  Українки. І жінка з великим бажанням приступила до праці.

З нагоди 50-річчя з Дня пам’яті Лесі Українки, 1 серпня 1963 року, в будинку старого добродія Окружка,  де 13 лютого (за старим стилем) 1871 року народилася видатна українська письменниця Леся Українка, - в шести кімнатах відкрито першу експозицію музею. Фотокопії, видання, плоскісні матеріали розповідали про життя і творчість нашої славної землячки.

Минали роки, фонди музею поновлювалися новими експозиціями, і час вимагав розширення й удосконалення краєзнавчого закладу. Особливою подією у житті музею став славний ювілей - 100-річчя від Дня народження Лесі Українки.

За Постановою Ради Міністрів УРСР від 11 вересня 1970 року було створено Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки - відділ Житомирського обласного краєзнавчого музею. До ювілею було передано все приміщення будиночка й проведено реконструкцію існуючих експозицій.

У кімнатах меморіального будинку експонуються документи, картини, фотознімки, меблі, багато особистих речей родини та її оточення, що відтворювали атмосферу життя Косачів.

У 1903 році Винокуром Вейкером була зроблена добудова до будиночків Косачів.

На сьогоднішній день в цій кімнаті розміщена експозиція, що висвітлює життєвий і творчий шлях Лесі Українки.

Меморіальний музей складається зі споруди, де розташована експозиція вшанування пам'яті поетеси.  

З розповідей Віри Омелянівни, я зрозуміла, що вона все своє життя присвятила родині Косачів, Драгомановим і Неповторній Лесі.

Жінка-екскурсовод з великої літери, по життю з титанічною працею, своїм життям, творчістю і щирим серцем мистецтвознавця, науковця, 50 років леліяла найкращим цвітом калини своєї душі найдорожчий скарб ошатного будинку над Случчю, де народилась геніальна дочка України!

Віра Омелянівна дуже багато зробила для нашого народу, рідної України.

Її руками і помислами в музеї народилися унікальні композиційно- тематичні інтер’єри з історичними експозиціями. А ще тисячі тематичних унікальних за масштабом проектів, які проходили через добре хвилююче серце. В тому числі й видання книг особисто нею.

Сьогодні неможливо за 50 років порахувати всі тематичні вечори, літературно-мистецькі зустрічі письменників, поетів, презентацій книг. Міжнародні свята літератури і мистецтв – «Лесині джерела», зустрічі родини Косачів, Драгоманових, тематичні вечори до Дня народження Лесі Українки. Виставки образотворчого мистецтва в різних жанрах, персональні виставки професійних художників, художників-дизайнерів, музикантів, піснярів та інших.

Віра Омелянівна проводить з надзвичайним зворушенням унікальні екскурсії,   доносить до людей своє високе мислення.  

Жінка поринула всім своїм серцем і любов’ю до високих перлин творчості Неповторної Лесі і стала її посестрою. 

За всі роки праці Вірою Римською проведено чотири реекспозиції музею, капітальний ремонт меморіального будинку та помешкання Окружків - господарів, в яких молода сім’я Косачів наймала житло. Ці два будинки з’єднано перехідною галереєю і складають літературно-меморіальний комплекс: меморіальна частина та відділ вшанування пам’яті поетеси «Серед живих жива» з просторим заквітчаним двориком.

У п’яти меморіальних кімнатах відтворено життя лесиної родини, тут зберігаються особисті речі Драгоманових-Косачів. Особливе значення має «Дитяча кімната Лесі Українки» та «Кімната реліквій» родини. За роки функціонування музею плоскісна експозиція (фотокопії) переросла в експозицію з особистих речей, які доповнили меморіальні кімнати, а також створено «Кімнату реліквій». Дякуючи листуванню з сестрами, племінниками, близькими і друзями родини, науковим пошукам, вдалося зібрати значну кількість особистих речей, що дало можливість створити таку унікальну кімнату. Фонди музею нині нараховують понад 4 тисячі одиниць основного та науково-допоміжного фонду.

Завідуюча музеєм Віра Омелянівна Римська, за великий відрізок наукової праці в музеї, небайдужість до долі рідної України, української культури і духовності нашої держави, святої Поліської землі, де народилась і прожила свої перші роки Леся Українка, відзначена багатьма державними нагородами.

Вірою Римською зроблено багато наукової роботи, зібрано 2000 експонатів основного фонду, видано п’ять збірників наукових досліджень про життя і творчість Лесі Українки, а також - буклетів про літературно-меморіальний музей   Л. Українки в Новоград-Волинському. Особисто Вірою Римською видано такі книги: «На сповідь до Лесі» (2003р.), «Леся Українка» - сюжети з життя, та інші.

З Дня народження музею (1963р.), Вірою Омелянівною проведено багато численних екскурсій  під час яких вона зворушливо розповідала про життя і нелегку долю поетеси. За всі ці роки понад один мільйон відвідувчів побувало в музеї.  Віра Омелянівна своєю найщирішою мовою  вибудовує великий ланцюжок неповторної спадщини відомої постаті Лесі Українки, дочки українського народу. З великим задоволенням йдуть і їдуть сюди люди з усієї України та закордону. 

   

«Як затишно і серцю і душі

В розмові з Лесею в її хатині!

Спішім до світла! В день святий спішім

Вклонитись Жінці, Генію й Людині!»

                                                        Леся ГЕРУС

 

У світовій культурі є митці, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. До них належить й наша видатна українська поетеса Леся Українка.

Її любов невгасима до рідної квітучої землі. Усе своє життя вона несла людям щастя, радість, поетичне слово, бо понад усе любила свій край, свій народ.

Навіть у складні хвилини життя її не змогла зламати доля. Вона вічно житиме в серцях усіх народів і України!

На нашій, не один раз покривдженій землі, народ не мав волі. Свою мудрість, своє яскраве і святе слово, добро й тепло в своїх долонях Леся несла людям і виборювала волю українському народу. Її поезія надихала і надихає кожного українця жити, любити і творити на українській землі. Ми маємо бути гідними пам’яті і творчості великої доньки українського народу, сильної, мужньої і водночас ніжної жінки - Лесі Українки.

«Плеяди паростків Лесиного краю» започатковано у 1972 році. Їх відвідують письменники, поети, науковці Києва, Житомира, Львова, Чернівців, Луцька, Вінниці та інших міст України. Свята, мила, біла хата Лесі гостинно приймала, освячувала на вірність українській культурі багатьох славних, гідних митців України. Серед них: Микола Сингаївський, Валентин Грабовський, Олексій Опанасик, Віктор Кава, Василь Василашко, Юрій Хорунжий, Любов Дрофань, Іван Драч, Микола Олійник, Юрій Щербак, Ліна Костенко, Петро Гоць, Володимир Яворівський, Борис Олійник та інші.

Серед відвідувачів науковці, дослідники творчості поетеси: Микола Жулинський, Микола Сулима, Лукаш Скупейко, Лариса Мірошниченко, Тетяна Третяченко, Алла Диба, Федів Погребенник, Григорій Сивокінь, Сергій Гальченко, Григорій Штонь, Олександр Рисак, Анатолій Костенко та багато інших. Не обминали Лесину оселю актори, народні артисти: Ніна Матвієнко, Галина Яблонська, Раїса Недашківська, Валерія Заклунна, Ада Роговцева, Раїса Кириченко, Петро Громовенко... Важко перерахувати всіх, хто побував у Лесиному духовному краї.

Проводячи різні масові заходи, музей здобув власний, не простий авторитет. Його невеличкий колектив постійно змінювався, як і повинно бути в житті, але кожний працюючий залишав там частинку своєї душі. 

Працюють в музеї і ветерани. Наукові працівники музею беруть активну участь в наукових конференціях, засіданнях, плеядах з науковими повідомленнями, виступами в пресі, радіо. Проводять наукові дослідження і пошуки невідомих сторінок з життя і творчості родини Драгоманових-Косачів, Лесі Українки та її оточення.

Музей переживав різні часи, але в ньому завжди працювали одержимі люди, які багато зробили задля збагачення його фондів, проведення екскурсій, літературних зібрань, зустрічей з цікавими постатями, творчими особистостями та збереження святої Лесиної домівки. Завдяки кропіткій досліднецькій роботі музей мав листування і дружні стосунки з родиною Лесі Українки. Довгий час листувався з сестрами Лесі Українки, які проживали за кордоном: Оксаною Петрівною з Чехословаччини, Ісидорою Петрівною з США, племінниками Лесі Українки - Юрієм Миколайовичем Косачем та Ольгою Сергіївною із США. Нині підтримуються  зв’язки з онукою Ісидори Борисової - Ольгою Олександрівною Петровою, яка також проживає в США, племінницею Лесі Українки з Будапешта Наталією Драгомановою-Бартаї. Є в  музеї листи Аріадни Драгоманової з Бразилії, Аріадни Труш, Євгенії Мільської, Ірини Стешко, Олени Кушти та інших родичів Лесі Українки, від родини Кривинюків, які нині проживають у Єкатеринбурзі (Росія).

«Листи так довго ідуть, хто зна впору чи не впору прийдуть, в якому настрою хто буде їх читати», - писала Леся Українка. Листи від членів родини, як відкрита сповідь. Вони стають надбанням широкого кола шанувальників та джерелом дослідження життя і творчості родини Драгоманових-Косачів. Вони – частинка історії літератури, музею, мистецтва, науки.

Золоті ювілеї найдорожчого скарбу Звягельської землі літературно-меморіального музею – Лесиного дому, відбуваються під керівництвом великої берегині, високоосвідченної постаті-жінки, яка приваблює своєю яскравістю і неповторною внутрішньою силою тисячі людей – відвідувачів музею. Її пориви душі до життя Лесі Українки  не згасають. І, мабуть, цю  незрадну любов  вона нестиме довічно.

Віра Омелянівна Римська віддала багато свого здоров’я, знань, вложила свій талант, свою мудрість мистецтвознавця, літератора, науковця, працівника культури у долю рідної України.

Вона є патріотом нашої держави. Ця жінка заслуговує великої подяки, людської  шани, за збереження великого скарбу музею - ошатного будиночка над Случчю, де народилась Леся.

Не згасає пам'ять y людських серцях про народну улюбленицю. Ідуть та йдуть до святого Лесиного порогу - як до порогу нашої культури, люди різних професій і політичних поглядів, щоб віддати шану тій, що віддала народові свій вічний спів, залишилася для всіх поколінь Незламною, Гордою, Ніжною і Ласкавою.

Останніми роками свято розпочинається з музею, де проходять зустрічі з поетами, письменниками, лесезнавцями, науковцями та шанувальниками таланту Лесі Українки.

Взагалі музей функціонує вже 50 років, а як державний - 43 роки на рідній Лесиній землі  - Новоград-Волинському.  Ось як чудово про Лесину оселю написав  поет Петро Гоць:

             

«Мила, свята, біла хато!

 Вікна, як очі в світи…

 Як Ти дала нам багато!

 В душі – довіку світи!»

 

Дійсно, скільки доброго, вічного, розумного дала ця оселя відвідувачам за ці роки.

Не заростає народна стежина до Лесиної святої домівки, до її дорогих і вічних порогів. До колиски її народження йдуть селяни, робітники, школярі, вчителі, вчені і студенти, люди з різних куточків світу, професій, політичних поглядів - усі, кому дорогий образ Лесі Українки.

 

«Твоя оселя кличе на розмову 

Всю Україну і весь творчий світ. 

Віки минуть, а люди йтимуть знову,

Щоб осягнуть душі твоєї цвіт».

                                                  Леся ГЕРУС

 

Тож нехай не міліє ріка шани до Світоча світової літератури - Великої Українки, жінки-поета, до творчості якої сучасність наша і майбутність прямує!

Віра Омелянівна Римська, будучи молодою вісімнадцятирічною дівчиною доторкнулась своїм серцем до високих перлин творчості і любові Лесі Українки. За 50 років нелегкої праці, за клопітку, високопрофесійну і потрібну людям роботу нагороджена державними нагородами, удостоєна Почесного звання «Заслужений працівник культури України» - 1989 рік; звання «Лауреат премії імені Лесі Українки обласного відділення Українського фонду культури» - 1998 рік. Нагороджена Почесною відзнакою Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» - 1997 рік; Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня - 2001 рік; Орденом «За заслуги перед Новоград-Волинським районом» - 2004 рік; відзнакою міста Новограда-Волинського «Орден «Звягель» №35 - 2006 рік.

Віра Римська  «Почесний громадянин міста» №77 - 2007 рік. 

Не дивлячись на те, що ця жінка працює на державній роботі з великою відданістю і жертовністю, вона ще й хороша господиня в своїй оселі. Смачні готує страви, любить пригостити ними свою родину та друзів. А ще має відданого хорошого чоловіка  - Кирилюка Миколу Микитовича, який  все своє життя пропрацював водієм. Він любить і поважає свою дружину, завжди йде поруч з нею по життю, в усьому допомагає. 

Микола Микитович і Віра Омелянівна – турботливі батьки, які виховали чудового сина Руслана.  Вони й досі намагаються підтримувати затишок у сімї, аби було добре усім. 

Ще з дитинства маленький Руслан - чорнявий хлопчик з красивими карими очима, з великою серйозністю мандрував в далеку прозору дорогу вклоняючись українським полям.

Юнак  з  дитинства  мріяв стати хліборобом,  приріс душею і серцем до землі. Носив книжечку під пахвою і загублювався у пшеничних полях, над якими пропливали  біло-голубі хмаринки. Мрії його збулись, Руслан Миколайович Кирилюк  працює першим заступником голови Новоград-Волинської районної державної адміністрації, кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник сільського господарства України. Мудрий, вимогливий до себе та інших. Має велику працездатність на роботі і вдома. Для Руслана Кирилюка, як і для кожного хлібороба, земля Звягеля була і є чимсь живим, спорідненим, дорогим. 

Земля була і є святою для кожного українця! Вона розсипається під плугом трударів, пахне росами і зелами на обніжках, стелиться від обрію до обрію і колоситься морем достигаючого збіжжя. Батьки гордяться своїм високоосвіченим сином, і ним живуть на Звягельській землі.  

 

Слово від автора

 

«Щасливий день у моєму житі, коли я відвідала вперше музей – неповторний скарб святої Лесиної домівки, колиски великої Поетеси нашої України. Доземно вклоняюся завідуючій музеєм Вірі Омелянівні Римській та всьому колективу, за збереження великої святині української культури, де народилася геніальна дочка з великим українським духом нашого народу».

                                                         Світлана ЛЕЛЯХ-БЕГУТОВА

                                                           «Українська Мадонна»