«...Вишила долю своїми руками на полотні українських доріг»

11.02.2017 13:13
Мироненко (Міщенко) Ніна Степанівна, народилася 8 січня 1950 року, в с. Миколаївка Решитилівського району Полтавської області.  
Батько, Міщенко Степан Тимофійович, 1910 р. н. працював маляром в м. Полтава та в населених пунктах Полтавської області. Мати, Міщенко Олександра Митрофанівна, різноробочою у колгоспі.
Саме вони з дитинства прививали до своєї донечки Ніни любов до рідного краю,  до поетичного слова та до людей. 
У 1956 році, коли дівчинці виповнилося  шість років, вона пішла навчатися до Миколаївської середньої школи. У 1966 році закінчила 10 клас та вступила до Лохвицького педагогічного училища, де отримала середню спеціальну освіту зі спеціальністю «вчитель початкових класів». За час навчання була фізоргом групи. Мала спортивні розряди: ІІ – по волейболу та ІІІ – по спортивній гімнастиці. Після його  закінчення, у 1968 році, за призначенням Херсонського облвно від 14/VІІІ  -1968 почала працювати вчителем історії  в Трохимівській восьмирічній школі Іванівського району. 
29 листопада 1972 року, зустрівши свою майбутню долю, чоловіка - Віктора, молоді побралися. За час перебування у шлюбі у їх родині народилося троє діточок: сини – Сергій та Олександр та донечка – Наталка.
Так склалося, що у цьому ж 1972 році їхня родина переїздить до смт Томаківка Дніпропетровської області, де Ніна Степанівна і продовжила працювати спочатку вчителем Катьощинської початкової школи, а пізніше Кислочуватської. 
Не спиняючись на досягнутому, у 1976 році, вона вступає  до Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка на заочне відділення, а в 1983 році закінчує його повний курс за спеціальністю «історія». Рішенням Державної екзаменаційної комісії від « 24» червня 1983 року Мироненко Ніні Степанівні присвоєно кваліфікацію і звання учителя історії і суспільствознавства середньої школи.
Більшу частину життя вона пропрацювала  у стінах Виводівської  восьмирічної школи, а пізніше, з 1986 року, вже середньої та надалі загальноосвітньої І-ІІІ ступенів на різних посадах: вчителем історії, географії, народознавства, завучем з виховної роботи, педагогом – організатором. Паралельно, відповідала за туристично-краєзнавчу роботу. За її ініціативи було створено шкільний музей у якому знаходилися вироби місцевих умільців, колекції вишивок, картин,  старовинні речі, одяг, знаряддя праці, праски, рогачі та інше.  Сама мала хист до вишивання. Дарувала власні вироби друзям та колегам. Любила вирощувати квіти.  
 Її по праву можна назвати берегинею історії нашого села. Не один рік по крупицям збирала вона матеріали про його життя та життя своїх  односельців, проводила велику роботу по вивченню історії, культури рідного краю. Разом зі своїми учнями нею було складено оглядовий нарис «Історія села Виводове». 
Її заслуга у тому, що за життя вона доклала немало зусиль для того, щоб на запрошення учнів школи в нашому селі побували на сорокоріччя його визволення ветерани 333 стрілецької дивізії та 1118 стрілецького полку, які в подальшому зіграли велику роль у прискоренні будівництва нової двоповерхової школи звернувшись в обласний комітет на тоді КПРС до секретаря обкому з листом, підписаним 19 визволителями села.
Просвітницька діяльність у нашому краї тісно пов’язана з ім’ям Михайла Івановича Лояна. Тому краєзнавчі матеріали зібрані та надані Ніною Степанівною, увійшли до книжки «Таромське: перегук століть», яку у 2009 році видала заслужений лікар України Зоя Шевцова зі спогадів свого  дідуся педагога Михайла Лояна у видавництві «Монолит» м. Дніпропетровськ тиражем у 1000 примірників один з яких маю у власній бібліотеці у подарунок. У цій книзі окрім наданих нею матеріалів було надруковано і особистий вірш нашої талановитої землячки про мамину заповідь. 
Ніна Степанівна, за життя, розповідала, що часто писала вірші та не виносила на суд читача, вважала, що не має до того великих здібностей, і тому ділилася лише з друзями, і часто просто не зберігала їх. Та у 2002 році все ж погодилася доправити свої доробки до районної газети «Наш край» на конкурс віршів про осінь. 
 Добірка її віршів увійшла до місцевої збірки «Світанок» 2004 року смт Томаківка. Ця збірка містить творчі роботи вчителів, учнів та батьків Томаківського району і побачила світ за підтримки Томаківського відділу освіти, зокрема Тетяни Баранець. 
Сьогодні, хочу поділитися з читачем невеличкою добіркою поезій, що лишилися у мене на згадку від мого колишнього вчителя, а потім колеги Ніни Степанівни Мироненко. 21 березня 2011 року, Ніна Степанівна Мироненко, відійшла у вічність після тяжкої невиліковної хвороби. Наш шкільний колектив завжди пам’ятатиме про цю щиру, людяну жінку, яка завжди допомагала, вміла пробачати людські слабкості, була завше спокійна зовні, володіла собою та своїми емоціями, вміла прийняти правильне обмірковане рішення. «Творити добро на землі – це було  її життєве кредо» – говорять про неї сьогодні колеги і з великим нетерпінням чекають на вихід цієї статті. Вона не шукала слави та визнання від людей при житті та заслуговує на повагу дітей, колишніх вихованців, колег, односельців та друзів. Хочеться написати «Спи спокійно, наша Ніно Степанівно! А ми – живі, будемо завше тебе пам’ятати у своїх молитвах». 
Тетяна КУПРІЙ –КРИМЧУК
вчитель образотворчого 
мистецтва
Виводівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
(за сумісництвом)
 
ПРИСВЯТА 
НІНІ СТЕПАНІВНІ
МИРОНЕНКО 
(Вірш від колеги, вчителя
 української мови та літератури
 Виводівської ЗОШ І-ІІІ ступенів 
Мєдєнцової Антоніни Миколаївни)
 
В полтавській колисці гойдалось 
дівчатко.
Ніжки дитячі топтали стежки.
Джерельна водиця вмивала їй 
личко.
Стелились услід рушники.
 
Душі доброта від матусі дісталась,
Від тата дістався талант.
А Мая – сестриця навчила 
дружити
І честю вкраїнки завжди 
дорожить.
 
Тернистий ти шлях собі вибрала, 
Ніно,
Учителем бути – то доля важка:
І радість приносить, і серце терзає,
Буває невдячність й байдужість 
людська.
 
Уже понад сорок топчеш стежку 
до школи.
За все вболіваєш, бо вдача така.
Товчешся, мов в пеклі: і дома, і в 
школі.
Від всіх негараздів аж терпне 
душа.
 
Ніно Степанівно! Люба ти наша!
Ластівко сива, шкільний оберіг,
Вишила долю своїми руками
На полотні українських доріг.
 
АВТОРСЬКА ПОЕЗІЯ  
НІНИ МИРОНЕНКО
 
МАМИНА ЗАПОВІДЬ
 
В дитинстві Біблію я не читала,
Біблейських заповідей теж не 
знала я.
Для мене заповіддю стали
Простої жінки – мамині слова.
 
Вона казала: «Не сиди удома,
Коли в сусідів радість чи біда,
Спіши сама мерщій на допомогу,
А не чекай запрошення дарма.
 
Завжди ділися з тими, хто не має,
Останній кусень хліба не жалій.
(Жадоба людську душу роз’їдає)
І заздрити багатству теж не смій!
 
В народі вже доведено віками
Що більше має той, хто віддає!..
Вже так давно… давно не має 
Мами,
Та заповідь її в моїй душі живе.
 
МАМИНІ РУКИ
 (Мамі Міщенко Олександрі 
Митрофанівні присвячується)
 
Все частіше згадую я маму,
Її руки струджені, в мозолях,
Її руки золоті, ласкаві
Ще б хоч раз відчути у долонях.
 
Все уміли руки ті робити:
Хліб пекти і пиріжки чудові,
Здобні пампушки й коржики 
пісочні –
Я таких в житті не їла більш 
ніколи.
 
Всюди руки мамині встигали:
Біля печі, на городі, в ланці,
А ще вміли вишивати, ткати,
Прясти веретеном і на прялці.
 
Роздивляюсь мамині узори,
Що лягли на рушники полтавські.
Хрестики, гладь, мережка, 
прутик, очка,
Вироби оздоблюють прикраси.
 
Все дивуюсь: ну коли встигали
Рученьки оті відпочивати?
Трохи заздрю: я не все умію,
Що колись уміла моя мати.
 
Біль розлуки не мина з роками.
Пам` ять  зберігає ніби казку
Руки мамині, натруджені, жиляві,
їх скупу, але сердечну ласку.
 
ЛЮБЛЮ ВЕСНУ
 
Люблю весну. Природа оживає,
Із вирію пташина прилітає,
І білим цвітом піняться дерева
Земля покрилась килимом 
зеленим.
 
Люблю весну! Зчудовано 
дивлюся…
Як верби і берізки розпускають 
коси,
Як крокуси пелюстки 
розкривають,
Кульбабки сонцями з травиці 
виглядають.
 
Люблю весну! І хоч зима 
на скронях,
Та дотик першого кохання 
бережуть долоні,
Воно весною в серце поселилось
І легким щемом у душі лишилось.
 
Люблю весну. Та хто ж її не 
любить?
Вона теплом своїм усіх  голубить,
І хоч від втоми руки потерпають
Та день весняний рік годує
Всі це знають.
Люблю весну!
 
ОСІННІ БАРВИ
 
Осінні барви – кольорів розмай:
Зелених, жовтих, бурих і 
червоних,
Вони буяють – ти лиш помічай
Красу їх пишну у саду і в полі.
 
Он клен жовтіє різьбленим 
листом,
Ось стиглі сливи сині – синьоокі,
Такі солодкі, медяні на смак!
Ще й виглядом своїм милують 
око.
 
Калина й горобина на гілках
Розкидали криваві свої грона.
І срібне павутиння мов міраж
Виблискує чарівно на осонні.
 
Осінні барви – кольорів розмай,
Так хочеться, щоб ви не 
пропадали!
Були яскраві і краси теплом
Людські серця ще довго зігрівали.
 
ПІЗНЯ ОСІНЬ
 
Пізня осінь, як печаль у серці,
Сірі і холодні кольори.
Обезлистені стоять дерева,
Розпростерши гілля догори.
 
Вітер хмари рве, немов знавіснів,
Краплями дощу лице січе,
То жбурне під ноги сухе листя,
То морозом раннім опече.
 
А тоді ненадовго притихне,
Затаїться десь у бур’янах.
В небі сонце сонним боком 
блисне
І погладить груддя на ланах.
 
І серед сумної цієї днини
Мимоволі погляд звеселить
У садках намисто горобини
Й хризантем квіточки біля хат.
 
МОЇЙ ВНУЧЦІ ТА ОНУЧАТАМ 
ПРИСВЯЧУЮ
 
Народилась  внучечка,
крихітка – дівчинка.
Ну така ж манюсенька….
Назвали Даринка.
 
Ручечки, як квіточки,
пальчики – пелюстки.
Личко, як у лялечки,
У моєї внучки.
 
Є бабусь багато
І онуків також,
«Та мої найкращі», -
кожна із них скаже.
 
Хай ростуть здорові
Усі онучата
І приносять радість
своїм мамам й татам.
 
Ну, а ми, бабусі,
Свою справу знаєм:
До пенсії внуків
Якось «дотягаєм».
Автор поезії
Ніна МИРОНЕНКО