Замучила совість

10.02.2016 15:53

 

У Дмитра була дуже язиката жінка. Скільки він її не лаяв, щоб плітки не розпускала, та ні, як кажуть, горбатого могила виправить. Не могла Одарка тримати язик за зубами. Вискажеться – легше стає.

Одного недільного дня, прийшла вона до подруг свіжі новини дізнатися. Примостилася на лавці біля Параски, хотіла щось сказати, але та її випередила:

- Одарко, і тебе така ж доля спіткала, як Марусю Федькову. Ая-яй, бідолашна. Ходив наліво її Петро, та й доходився. Забрав свої пожитки  та й пішов до іншої.

-  Що це ти верзеш, Параско. Мій Дмитро ніколи не зраджував мене!

- То ти так думаєш. А люди кажуть. Люди усе бачать і знають.

У Одарки аж у середині щось перевернулося від почутого. Схопилася та й побігла додому.

До вечора усе село гуло, буцімто Одарчин Дмитро на ліво походжає. Як повернувся він  додому, тут Одарка і влаштувала йому допит. Що лише вона не робила, і кричала, і посуд била, навіть розридалася не на жарт. Не вірила Дмитровим виправданням. Адже люди кажуть, значить – правда.

Не говорила Одарка тиждень до чоловіка. А як увечері пішов Дмитро з хати, то вирішила прослідкувати за ним. Куди ж шастає її любий чоловік, чи, бува, не наліво?

Замоталася у хустку, одні очі блищать, ще й сажею обличчя намастила (щоб не упізнав, якщо план зірветься).

Дмитро полем – вона за кущами й деревами никається. Аж до сусіднього села слідом добрела. Коли бачить – до подвір’я чийогось завертає її Дмитро. Розболілося у Одарки в то й момент серце, ой як розболілося! У голові запаморочилося,  в очах потемніло. Ну все, думає, зраджує її Дмитро з якоюсь молодицею.

Підійшла ближче до хати, та й стала у вікно зазирати. Як дивиться, а там, усі чоловіки з їхнього села про щось мову ведуть. Хто регоче, хто в долоні на радощах плескає. Закралася у голові в Одарки здогадка, чи бува не змовляються вони про щось. Чому ж плентатися аж у сусіднє село?

‒ Нечистим щось тут попахує, ‒ примружилася Одарка. Коли прислухається, а її Дмитро вихваляється перед чоловіками як провчив її за довгий язик, пустивши плітку про свою зраду. ‒ Ой, лишенько», – схопилася Одарка за голову. – От пси паршиві! Не тут вам було! Не знаєте ви ще «бабської сили»! – як розвернеться, як грюкне кулаком у вікно. Хто там був,  аж підстрибнув зі страху. Адже усі знали, що у тій  хаті колись відьма жила. Про це свідчила дірка у стелі, через яку можна було зірки на небі рахувати.

Одарка чомусь не відразу зрозуміла, що це закинута хатина у полі. Хіба в темноті розбереш, що до чого.

Чоловіки наполохалися не на жарт, адже хтось успів навіть запримітити у вікні щось схоже на «чортове рильце». Не довго чоловіки знаходилися там. Дременули звідтіль, наче стадо биків, та й один поперед одним. Найважче було Дмитру, адже пузо таке від’їв, коли нахилявся – штани тріщали, не те, що бігцем встигнути за іншими.

Одарка, діставшись додому, першою швиденько вмостилася у ліжко. Уранці, поки худобу виганяли на пашу, про усе сповістила подругам. Розлючені жінки не могли пробачити своїм чоловікам за таке. Доброго дали прочухана, щоб більше дурня в голову не лізла. А що до Одарки…то  по селу швидко розійшлися слухи буцімто й вона Петра зраджує.

Адже як тут не вірити пліткам. Люди ж усе ж бачать і знають…А значить правда.

Не витримав Петро людських язиків і клювання в очі, та й зізнався жінці про усе. «Замучила совість!» – подумала Одарка. – Будеш знати, як проти мене на рога лізти. Що-що, а справжня українська жінка знає як їх «обламати»», – хитро усміхнулася Одарка, та й пішла з полегшеною душею тісто місити.

Юлія Мельник