Жінка в панчохах (частина ІІ)

15.04.2016 23:48

Сумка, перепрошуючи, незграбно піднялась з чобітків. Жінка випірнула в під'їзд, турботливо тихо причиняючи за собою двері, як причиняють їх матусі, коли залишають свіжозаколисану дитину в темній кімнаті. 
На подвір`ї галасували дітлахи, малюки вовтузились у білосніжних заметах, відчуваючи, що відразу, як сутінкове марево торкнеться їх розчервонілих щічок, на полицях рідних балконів з`являться матусі і татусі - і всі ранені та полонені в цій сніговій перестрілці без жодних заперечень мають повертатися до сімейного штабу. Навіть переможці цієї запеклої сутички тоді слухняно чимчикують у потрібний під`їзд. Тому в останні години сонячного світла йшла найзапекліша боротьба, ніхто й не думав про втому, тим більше, про капітуляцію. 
Жінка в панчохах байдуже долала відстань повз дітлашню, борсаючись, волочачи за собою валізу. 
Їй було абсолютно чхати на цю перестрілку, в полі її зору був лише брудно-білий сніг тротуару із сотнею відбитків найрізноманітніших підошв. Ці галасні, метушиві дітлахи - останнє, що її цікавило, а дарма… Пружний удар у праве плече, жінка роздратовано озирнулася, перестрілка продовжувалася, але не для неї. Її було поранено, залишки снігової кульки білою відмітиною лишилися на пальто, з кожним кроком вони все більше струшувалися, однак це не змінювало суті. Її поранено, а це поразка. 
Кілька телефонних дзвінків, і поранену, дискваліфіковану жінку в панчохах мчатиме багряна пріора у напрямку залізничного вокзалу. 
У просторих артеріях проспектів на кожному зі світлофорів, котрий сплахував невблаганним червоним, автівки завмирали і слухняно чекали черги, коли ж майорів зелений, вони кидалися навтьоки, поспішали, як діти на перерву. 
І така метушливість, і справді дитячий поспіх, і нетерплячка були в цьому русі...
Без жодних перебільшень: на якусь мить вони здавалися живими. 
Навіть боляче було пригадувати лежачих їх на скронях доріг, коли вони лежать зім'яті, мов паперові літачки, такі моторошні і безпорадні. 
І проїжджаючи повз, автомобілі помітно стишували рух, немов схиляючи голови у печалі й жалобі. 
А пасажири і водії проїзджаючих повз автомобілів завжди некоректно чавили допитливими поглядами ці мальовничі картини смутку і безпорадності. 
На горизонті замайоріли важкі, гротескні стіни вокзалу. 
Суха подяка для годиться і пару купюр зверху, чомусь надірваних, чомусь без решти і чайових. 
Жінка в панчохах рішуче закрокувала до першого більш-менш пристойного закладу, котрий потрапив в поле зору. Як їй здавалося, тут можна знайти притулок, щоб випити, а якщо пощастить, то й поїсти. 
Всередині звідусіль лунала глуха, притишена музика, котра лилася по стінах і столах, стікала по обличчях офіціантів. Стіни, здавалося, наскрізь були просякнуті нею 
Ніяких яскравих елементів, ніяких розцяцькованих меблів, все чорне або коричневе, сіре або синє. Багато дерева і металу, все навколо таке насичене і густе, як кавова гуща. 
Годинник говорив, що за інших обставин, згідно із розкладом залізничного руху, за 40 хвилин вона мала б лише бачити важкі стримані вокзальні пейзажі. 
Поміж сили-силенної вільних столиків жінка не обрала жоден і вмостилася за барною стійкою навпроти вікна, таким чином маючи змогу спостерігати за звичайними вокзальними настроями, себто гаміром і метушнею. Власне, ця барна стійка ліпше пасувала якійсь кав'ярні, проте це спадало їй на думку вже в останню чергу. 
Не дивлячись ні на обличчя офіціанта, ні на довжелезний перелік страв, зробила замовлення, і вже через десять хвилин перед нею стояла тарілка з якимось золотистим супом і склянка міцного алкоголю, кольору бурштину. 
Було концентроване передчуття, що треба поспішати. Повітря прорізав дзвінкий звук вхідного виклику, на екрані телефону майоріло «він», жінка підняла слухавку і, промовивши лише назву закладу, на котру лише щойно звернула увагу в меню, поклала слухавку. 
Музика сочилася зі стін і невдало міксувала із дзвоном у вухах. 
Жінка квапливо їла золотаве варево, квапливо відпивала рідину зі склянки. Рідина була гірка і холодна на вустах, тепла і несмачна на язиці і піднебінні. 
Погляд її був скляним і порожнім, краплі потрапляли на стіл і одяг, залишаючись непоміченими, розфокусований погляд жінки плутався серед натовпу за вікном. 
Склянка була спустошеною, посуд теж, а серед натовпу випірнув знайомий силует у такому ж знайомому чоловічому взутті. 
Їх власник тримав букет червоних троянд і прямував просто до входу в заклад. Серце гулко стукало десь в животі, дзвін у скронях ставав гучнішим за музику. 
Декілька телефонних дзінків, хвилина очікування і балакучий таксист запросив у нутро свого авто відносно молоду подружню пару. 
На подвір'ї, біля будинку, вже стих гомін дітлахів, лише недобудовані порожні снігові фортеці проводжали сонце за обрій. 
Ліфт м'яко підіймав на сімнадцятий. Пройшовши у квартиру, жінка опустила сумку на порожню, холодну підлогу, помічаючи, що кладе її на вже висохлий, але достатньо яскравий слід від взуття, з якого кілька годин тому стікав свіжий сніг. 
Цього вечора в помешканні жінки в панчохах на диво швидко згасло світло. 
Не було ні розмов, ні запитань, ні потреби в них, була лише втома, відчуження і роздуми. 
Подружжя опустилося на зім'яте ліжко у віддаленій кімнаті. 
- Я кохаю тебе, - промовив він, перевертаючись на правий бік 
- Я теж тебе кохаю, - миттєво відповіла вона, перевертаючись на лівий. 
Тиша моторошним кажаном повисла у повітрі. 
- Вибач мені, - сухо промовив чоловік, з невластивим для нього тремтінням у голосі. 
Жінка мовчала, затамувавши подих. 
Чоловік продовжував говорити, часто ковтаючи густу слину. 
Говорити про те, що сьогодні в їх будинку опинилася легковажна жінка, власниця цікавих чобітків з кокетливими бантиками. Розповідав уривчасто і емоційно, говорив про те, як йому на мить здалося, що клацнув замок на вхідних дверях, про те, як відчув її присутність. Про те, як після кількахвилинних роздумів випровадив легковажну власницю чобітків із грайливими бантиками за двері. 
А ще про те, як стояв під холодним душем, ніби намагаючись змити із себе весь бруд своїх намірів, про те, як немов закоханий хлопчак поспішав по заметах за квітами і був нещадно атакований сніговими кульками з теплих долонь сусідських хлоп'ят. 
Близько хвилини панувала мовчанка. 
Жінка важко зітхнула, затамувала подих і, перевернувшись на спину, зупинила погляд на стелі. 
Її плечі затремтіли, як осіннє листя від світанкових подихів вітру, вона взяла руку чоловіка в долоні і припала до неї вустами. 
Почала говорити, говорити м'яко, але наполегливо відверто і неголосно. Говорити про те, що останній місяць її відрядження були змішані з побаченнями, котрі не мали ніякого стосунку до нього. Про те, як цієї ночі пальці чоловіка, з котрим до цих пір мала зустрічі, дозволили собі пірнути під її сукню. Про те, як затріпотіло її сполохане серце, коли вони торкнулися таких пам'ятних для неї панчох, місяць тому подарованих чоловіком, про те, якою голосною луною відбився від стін її ляпас, адресований чоловічій щоці, яким мальовниче-багряним слідом він лишився на його обличчі. Про те, що він має дружину і про те, що вона була нічим не кращою за власницю тих чобіток з бантиками. Не приховуючи сліз і цілуючи його руку, розповідала, як розглядала їх, стоячи на порозі. Як власний сором дзвенів у вухах і підступав до ніг, немов вода під час повені. І вона вирішила залишити все як є і заколисати свій біль деінде. 
Під час згадки про влучних малюків, котрі випадково поцілили у безпорадну стурбовану жінку, котра пленталась засніженими тротуарами, повітря прорізав їх спільний щирий сміх. 
У цьому домі такого сміху не лунало давно. 
- Я кохаю тебе, - промовила вона, досі стискаючи його руку у своїх долонях. 
- Я кохаю тебе, - відповів він, підносячи її руку собі до вуст.

Анна Плешивцева