Життя і творчість. Тетяна ПРОЗОРОВА

15.10.2016 11:43
Тетяна ПРОЗОРОВА вчитель початкових класів середньої школи № 114 Інгулецького району міста Кривого Рогу.
  Народилася 21 грудня 1967 року в мальовничому й на той час окремому містечку Інгулець, який згодом став сьомим, одним з найкращих районів міста-велетня Кривого Рогу.
   Саме батьки, Людмила Семенівна та Юрій Павлович, прищепили донечці любов до літературного слова.
   Матуся була і є справжньою Берегинею домашнього вогнища. Батька, на жаль, вже немає в живих, але це саме він читав маленькій Тетянці з дитинства Гоголя, Пушкіна й Єсеніна. А з творами Великого Кобзаря і Лесі Українки познайомив її дідусь -  Семен Іванович. Він багато цікавого розповідав  із життя, і слухати його розповіді можна було годинами.
 Перші вірші, Тетяна Прозорова, почала писати у 3 класі (1978 рік). Саме перша вчителька - Решетняк Євгенія Юхимівна, відкрила для Тетянки чарівний світ поезії, дала перші знання. А вже у старших класах, під час навчання у КЗШ № 114, вчитель Бардась Людмила Анатоліївна, допомогла повністю розкрити її талант до написання віршів. 
 З 1983-87 р. навчалася в Нікопольському педучилищі. З 1987 року працює в своїй рідній Криворізькій загальноосвітній школі № 114 вчителем початкових класів. Полюбляє свою професію. Пише вірші для душі та людей. Із задоволенням приєдналися разом із учнями до Всеукраїнського руху «Додай читання» - авторського творчого проекту - об’єднання «Всі Мрії» Євгенії Пірог.
 Найболючишими для Тетяни Прозорової є поезія про Батьківщину, останні події в Україні – війна і український народ в цій війні ... Поетеса намагається своїм поетичним словом підтримувати бійців АТО. Разом із учнями надсилають захисникам влосноруч зроблені обереги, пишуть листи,  беруть участь у виготовленні маскувальних сіток, збирають гостинці. Тетяна Прозорова намагається допомогти дітям  знайти й розкрити себе ... бути для
інших світлом в житті. Адже, як колись відмітив філософ та мислитель Сократ: «В кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити»...
 Друкувалась в збірках: «Весна творчості» Кривий Ріг, 2007 р.;
«Словом і піснею з народом» Дніпропетровськ, 2015 р.; « Магія кохання», 2016 р.; «Сонячна палітра», 2016 р.; «Барви» 2016 р.
Збірник «Пісні про рідне та близьке» Лубни; «Інтер Парк», 2016 р.
Також в « Домашній газеті».
 
ЦІНУЮ
 
Ціную мить, що подихом 
зоветься,
В ній кожен крок, і кожен-кожен час,
Ціную те, що є в моєму серці,
І Вашім серці... що єднає нас…
 
Ціную зустрічі й люблю розлуки,
Все те, чим мене Доля нарекла...
Ціную радощі, ціную муки...
Все те, що лиш Господь мені 
послав...
 
Я – сильна, я – жива! Ще буде свято
На українській, Богом даній нам, землі!
І Богу дякую за те, що нас багато,
Що щастя, друже, не будуємо 
на злі!
 
Ціную зорі, мрії і веселки,
І буревії, й сльози, й каяття..
Ціную Вас... за те, що в моїм серці
Ви нагадали: що лиш мить – 
життя!
 
ЖУРАВЛІ
 
...І з болем в синє небо закричить
Моя Вкраїна і заломить руки;
«Навіщо ж стільки янголів тобі?
Ну а мені – за що такії муки?!»
 
По-зрадницьки, скорботно 
промовчить
Їй небо, бо життя науку знає –
Жорстокими законами війни
Когось Господь завжди з нас забирає!
 
А десь летять у небі журавлі...
І десь нова народжується пісня...
А я не знаю, як же нам без них –
Хороших, щирих, справжніх – таких різних!
 
Не відпускає пам’ять, хоч кричи,
Із серця сторінок не витирає...
І кожен дорогий нам побратим,
Ми рук в важкий цей час не опускаєм!
 
Та скільки б не раділи вороги –
З тобою, брате, в нас одна дорога.
Настане наш світанок, прийде мир...
Й зігріє душу наша Перемога!
 
 
ДІВЧИНА І ВІЙНА
(Христинці Панасюк – співачці, патріоту, чудовій людині)
Налетіла та хижою птахою,
Чорним вдерлася в душу вона,
І тримає й тримає над плахою
Найсвятіше ця підла Війна.
 
І червоно-гіркими річками сліз
Отруїла все наше життя,
І, здається, навічно уже ця злість
І не буде добру вороття...
 
Прийшла Дівчина, схожа на 
принцесу,
І очі, мов ті зорі, променять!
«Ми не суперниці з тобою 
і не сестри –
То годі вже із нами воювать!»
Війні у вічі та без остраху 
дивилась –
На радість друзям, на жахіття 
ворогам,
«І свій народ тобі, і нашу Україну
Я не віддам, я не віддам, 
я не віддам!»
 
Засміялась Війна та підкинула
Й додала ще брехні і вогню.
Наші воїни в небо поринули
Й не спитаєш у неї жалю.
 
«Подолаєш? Ану, зрозуміть пора
Боротьбу цю із ким ти ведеш!»
Їй дівчина: «Здолаю! Є Сили 
Добра!»
 
А Війна – реготала без меж!
В руці гітара – з бойовим 
мотивом!
(І, хто сказав – не для жінок війна?!)
Пліч-о-пліч з нею – Доброта і Віра,
 
Такої сили у Війни нема!
«Мої пісні – мов птахи сизокрилі,
Летіть по світу, піднімайте вільний дух!
І відведіть мерщій від України
Вогонь і горе, сльози і біду!»
 
А дівчина все йшла та із піснею,
З батальйонами ночі і дні.
І ставало від пісні всім тісно нам
Й не було в нас рідніше рідні.
 
І, біснуючись, ніби скаженная,
На межі десь вогню і життя,
Відступала Війна ця страшенная,
Ця остання війна в небуття....
 
ПРОЛІСОК
(Василенко М. В. – педагогу, 
директору, колезі, наставнику, другу – з повагою,
вдячністю і любов’ю.)
Він першим бути звик завжди у всьому,
Немов той перший пролісок 
весни.
Долає труднощі, не знає втоми,
І погляд його мудрий і ясний.
 
І йому справді, вірте, не звикати –
І справа кожна у руках горить!
Чи сад садить, чи школу 
збудувати –
Все зможе, встигне, зробить і здійснить!
 
А він завжди нам знає, 
що сказати,
Підтримає, як батько у житті,
І це не жест, він справді хоче знати,
Як ти живеш у нашому бутті.
І горнуться завжди до нього
 люди –
Малі школярики, і сиві, 
мов сніги...
А він встигає всюди, всюди,
всюди!
Стрімкі і неосяжні його береги.
 
А я подякувати Вам від всіх так хочу,
За те, що щедро доля нам
дарує Вас.
За посмішку приємну парубочу.
Живіть сто років – це Вам мій наказ!
 
МАЛЕНЬКИЙ ФЕНІКС
 
Коли здається, що душа згоріла,
І попелом посипані вірші,
Маленький фенікс розпрямляє крила -
Гаряча пташка щирої душі.
 
Ні втоми, ані зради птах не знає,
Хоча летять в розлуці ночі й дні.
Він лиш чекає, над усе чекає,
Про порятунок молить вдалині!
Не раз цей вогник в бурі й заметілі
До самого серденька зігрівав ...
Коли ж лиха година налетіла,
Крилом тебе від кулі закривав!
 
Він оживає в подихові кожнім
В щасливі дні і дні наші сумні,
Тому воно таке непереможне,
Кохання, що народжене в війні!
 
В нас не було кортежів 
в диво-квітах,
Серед війни знайшлись ми навіки.
Колись розкажуть онучатам діти
Про наші Богом дані рушники!
 
Відступить ворог, стихне зброя,
З новим світанком зникне і пітьма.
Кохання, що зросло на полі бою,
Крилом маленький фенікс обійма.
Кохання, що зросло на полі бою,
Крилом надійно фенікс обійма.
 
ЖІНКА
(Цей вірш - присвята Хорьковій Л.В., зацікавленій життям,
залюбленій в свою справу, педагогу, директору, чудовій жінці,
мамі.)
Немає меж тому, що може Жінка,
В житті немає сил її спинить!
Адже живемо в цьому світі стільки,
Скільки разів змогли світ підкорить.
 
Усе підвладне, збудеться, вдається!
Вона живе помітною для всіх.
І безліч відтінків в палітрі серця –
Держава. Жінка. Мама. Промінь. Світ.
 
Історію вивчати – добра справа,
Цікава в цьому Жінці інша мить –
Їй хочеться умілими руками
Свою історію Життя творить!
 
І невгамовні справи не стихають,
Бо істина спокою не дає –
Що добре нам не там, де нас 
немає,
А добре - де існуєм, де ми є!
 
Їй володіти Бог велів світами –
Так є, Було і Буде в нас завжди.
І долі незабутніми рядками
Залишаться в історії сліди.
Тетяна ПРОЗОРОВА