Зимовий етюд. Аніта Третяк

26.12.2016 15:52
Аніта ТРЕТЯК - студентка Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка.
Есеїстка – ось таким єдиним словом вона може себе описати. Це стосується не лише жанру, якому вона надає перевагу, а й її самої.  
 

ЗИМОВИЙ ЕТЮД

Я стояв на березі ріки. Небо над нею градієнтно переливалось усіма відтінками сірого, дихало холодною  байдужістю блідих хмар. Десь удалині вився молочний туман.
Я дивився на цю холодну воду, що ближче до горизонту забарвлювалася чорнилом, ніби небо посеред грози, яке от-от осяє блискавка. Свіжість літала в повітрі, і я намагався вдихнути її якомога глибше.
Я підійшов ближче до води. Пісок хрумтів під ногами, і його мікрочастинки були чимось схожі на зорі, які я намагався видивлятись щовечора. На аквамаринових хвильках, біля самого берега, плавала біла крига, в якій відображалися сірі хмари.
Біля моєї правої ноги лежав чималенький камінь. Всередині мене щось тіпнуло, і я грюкнув верхньою частиною ступні по ньому. Стало боляче. Я застрибав на лівій нозі. Нервовий імпульс пройшов по всьому тілу. Це було схоже на електричний струм. Але ніщо не могло мене пронизувати так, як її очі.
Вони сірі, зовсім як це небо над моєю головою. Хоча ні, які ж вони сірі? Блакитні, наче весняний вітерець. Знову не те. Сині, як і ця вода вдалині. Невлучно. Вони бірюзові, зеленкувато-голубі, прозоро-сріблясті, сіро-блакитно-зелені... Я хотів би точніше висловитися, але цю невимовну красу важко словесно описати. Вона надто чудова.
Я знову поглянув на небо. Сонце хотіло пролізти через хмари, але вітер, який невідомо звідки з’явився, одразу ж заганяв його назад. Я перевів погляд на річку. Тоненькі хвильки ефектно стрибають по водяному плесі, ніби влаштовуючи змагання, хто швидше добіжить до горизонту.
Вода була на диво прозорою. На ній де-не-де плавали туманні скельця льоду, синьо-сірі краплі утворювали безкрайній, аж до крайнеба, океан. Я заплющив очі, вдихнув на повні груди молекули повітря, свіжого, як зорі Чумацького Шляху, і знову подумав про неї.
Де вона зараз? Може, зовсім поруч, а може, підкорює сусідні галактики? Чи думає про мене? Якби ж відчути її дотик...
Всередині щось переверталось, ніби хотіло вибратися назовні. Я автоматично підніс ліву руку до серця. Праву ж легенько пестив вітерець. Ні. Це не вітер.
Я рвучко обернувся. На мене близько-близько дивилися рідні очі, а русяве волосся трохи розліталося в різні боки.
Це вона. Моя.  
 Аніта ТРЕТЯК