Зіна. Автор Світлана ДЗУДЗИЛО- ТРУХАНОВА

17.08.2019 07:50
 
І був вечір. Сутінки спадали на місто темною хмарою, де-не-де почали світитись вікна будинків, на сірому небі помаленьку висипали мерехтливі зорі.
І  була тиша. Така, яка буває лише весною ввечері: ні вітру, ні дощу, тільки іноді чути квапливі кроки запізнілих перехожих. А мить по тім – шумна весела компанія студентів, хлопців та дівчат, що з’юрбились біля під їзду.
– Ось і все, – весело мовив один із хлопців, високий чорнявець. – Провели Зіну додому.
– Щиро дякую, – жваво обізвалась Зіна. – Йти самій було б не цікаво. До завтра!
Прощальна усмішка, і ось каблучки процокотіли по сходах, і Зіна вже у кімнаті – «хрущовці», де мати докірливо хитає головою, а батько похмуро дивиться в бік.
– Я більше не буду, – обіцяє Зіна і кидається до дзеркала. Від того, що пізно ляжеш спати, з’являються мішки під очима; вона вичитала в одній із книжок, які крадькома вивчають дівчата. То ж, кожен раз, повертаючись пізно додому, перевіряє Зіна, чи не потьмяніла її дівоча врода, рум’яні щічки, зелені оченята, чи не посіклись каштанові коси.
Та все поки що гаразд. То ж Зіна кидається у вир молодого життя – танці у клубі, прогулянки по парку з чорнявим Петром, таємні поцілунки.
З погляду молодої дівчини все життя казка, кожен день – особливий. А сьогодні і поготів. Красень Петро нарешті освідчився, і Зіна дала згоду. Про що і повідомила маму з татом. Їхня реакція була зовсім не такою, як передбачала Зіна. Замість поздоровлень, мама плаче, батько стиснув кулаки і вочевидь жаліє, що минули ті часи, коли можна було взяти до неслухняної доні замашного паска чи, хоча б, довгої різки. Та що до того Зіні! Вона кохає, її кохають і, зрештою, хіба не має вона права на особисте життя?
– А інститут? – заспокоївшись, питає мати. Вона працює вчителькою в школі і питання освіти для неї важливіше за щастя.
– Спробуй не закінчити, – погрожує батько. Він у Зіни простий робітник, та про вищу освіту для доні мріє не менш за дружину.
– Закінчу, – обіцяє Зіна.
І було весілля – жартівливе і веселе, як і сама молодість. Яка вродлива наречена! А який красивий молодий! І багатий – має власну квартиру, кооперативну.
А час летить – і нема йому спину. Нашу Зіну зустрічають біля пологового будинку з синочком на руках. Життя продовжується.
Та все менше і менше дивиться Зіна у дзеркало, кидає інститут, іде на роботу прибиральницею в школу.
Коханий чоловік, здобувши освіту, все більше і більше пропадає вечорами у друзів. І Зіна залишається сама, розповідає казки синочку, прибирає в хаті, куховарить і помаленько починає розуміти, що їхнє сімейне життя на межі краху. Все менше і менше знаходить Зіна позитивних рис у свого чоловіка – і самовпевнений, і гордий, і байдужий до неї, наче, народивши сина, вона виконала свій обов’язок, і навіть іноді дорікає, що не закінчила інститут.
–  Ну і що? – дивувалась Зіна. – Он мій батько лише восьмирічку закінчив, а живуть з мамою щасливо. 
– Твої батьки – виняток із правил, – здвигає плечима Петро.
– А твої давно розлучені, – сердиться Зіна. Петро хапає плащ і гримає дверима.
Знову залишається сама. Відчуження між ними стоїть кам’яним муром, і не пробити його навіть тараном кохання. Та, може не було його, га? Може, вона просто вигадала його? І зробила непоправну помилку в житті.
Замислюється Зіна, потім плаче, а потім іде до загсу, писати заяву про розлучення. Дивно це чи ні, та Петро погодився відразу. Наче і чекав цього.
– Я перетворилась на куховарку і прибиральницю, – заявляє Зіна в суді.
– Якщо так, віддай дитину мені, - вимагає Петро.
– Нізащо! – вигукує Зіна. І перемагає.
І знову Зіна сама. Живе з батьками, доглядає сина і не хоче бачити Петра. Втім, він виїхав у інше місто, одружився і кожен місяць висилає Зіні аліменти.
Дивна все-таки ця субстанція – час. Не встигли і оглянутися, як минає день, залишаючись лише у спогадах. І минає рік, мов хвилина. І десять літ, мов одна година...
Він подзвонив у двері. Зіна відчинила і глянула на змарніле, колись рідне обличчя.
– Як син? – спитав Петро. 
– Вже дорослий, – відповіла.
І подивувалась про себе, чому говорить так байдуже.
Петро пом’явся, тоді, перемагаючи себе, поцікавився:
– А ти?
– Я – добре, – сухо відповіла Зіна і гримнула дверима.
– Треба було запросити його в хату, – докірливо промовила старенька мати з кухні.
– Нізащо – сердито гукнув із кімнати батько. – Добре зробила.
Зіна опустилась на стілець в коридорі і гірко заплакала.
Знову минув час, і дорослий син привів у хату невістку. Тихо помер від інфаркту Зінин батько, згасла від раку мати. Потім у Зіни з’явились онуки, бо ж перша дитина у жінки – остання лялька, а перший онук – перша дитина.
Зіна присвятила себе дітям. Петро не давав про себе знати. Ні до чого ворушити минуле, коли воно присмачене полином.
А якось ввечері, перемагаючи себе, підійшла до дзеркала і довго розглядала своє обличчя – постаріле, зморшкувате, пригаслі, втомлені очі, сиві коси, акуратно зібрані в віночок.
Марнота життя... Чи, може, подвиг?
Світлана ДЗУДЗИЛО-
ТРУХАНОВА