Зорі в серпні (оповідання). Оксана Почапська

25.04.2019 12:01
 
 
І
Раптом серед нічної темряви десь посеред неба спалахнув чудернацький величезний ліхтар. Щось загуркотіло, застугоніло.
Сашко розплющив оченята, перелякано закліпав, розмірковуючи: кликати маму чи то – просто страшний сон. Але яскраве світло і страхітливе гур-гур-гур-клямц переконали його: зоставатися самому аж ніяк не можна.
– Ма-а-а! Мамо-о!
– Тихо. Тихо, синочку. Нічого страшного. Це ж тільки злива...
Мати притулила Сашка до грудей. Він заспокоївся і вже сміливіше запитав:
– Мамо, а яка вона, ця злива? І хто запалює світло на небі? Там теж є дроти, по яких проходить струм?
– А давай підійдемо до вікна, і ти сам поглянеш.
– С-страшно, – Сашко міцніше пригорнувся до маминих грудей.
За всі свої шість з половиною років він ще ніколи не бачив нічого схожого на те, що відбувалося за вікном.
Шалений вітер намагався зігнути маленьку берізку аж до самісінької землі. Величезні краплі летіли, як зорі в серпні...
 
ІІ
Так, Сашко любив ті зорі в серпні... Тоді тато повернувся з Італії, і вони цілісінький день провели разом. Їли морозиво, каталися на американських гірках, стріляли із «повітряної» рушниці, рахували вікна в будинках, сперечалися, скільки проїхало червоних авто, а потім довго блукали містом, і так затишно було Сашковому маленькому рученяті у величезній, міцній, по-справжньому батьківській долоні. А коли прийшла ніч, тато показав Сашкові, як падають зорі. А ще він говорив, що треба загадати бажання, і воно обов’язково збудеться... І Сашко загадав. Коли зірвалася найбільша зірка, він заплющив оченята і швидко-швидко (поки зірка ще не зникла за обрієм) ледь чутно прошепотів:
– Нехай тато більше ніколи від нас не їде, – трохи подумав, а тоді (мама вчила, коли про щось просиш, треба говорити «чарівне слово») на одному подиху додав: – Будь ласка.
Але наступного дня Андрійко, сусідський хлопчик, старший аж на цілих три дні, а тому – дорослий і авторитетний, впевнено заявив, що зорі не здатні здійснювати бажань, бо зорі – це лише планети. Тоді Сашко ще не знав, що таке планети, і навіть побився з Андрієм – нехай не бреше. Не розмовляв із ним цілий тиждень і навіть відмовлявся грати у футбол, коли в їхній команді грав Андрій.
Якось серед ночі Сашко прокинувся від того, що мама з татом у сусідній кімнаті надто голосно розмовляли. Про що говорили батьки, Сашко не розумів, але час від часу до нього долітали слова: «Італія», «поїду», «Сашко», «люблю». Других два слова найчастіше говорила мама.
А десь за тиждень батько поїхав. Навіть не поцілувавши Сашка. Мама казала, що він просто не хотів його будити, бо їхав серед ночі. А ще казала, що батько дуже любить свого маленького хлопчика, і обіцяв, що писатиме йому листи. Сашко вперше побачив, як мама ховає від нього очі, намагаючись не плакати. Потім він не раз помічав це, але тоді в його маленькому серці народилося щось нове – Сашко відчув, що його зрадили. Правда, мама час від часу читала йому якісь листи, але в них не було тата. Навіть якось запідозрив, що мама сама їх писала, проте їй не казав нічого.
 
ІІІ
Цієї осені Сашко йшов у перший клас. Всеньке літо вони з мамою готувалися до школи: купували зошити, підручники, різнокольорові прозорі обкладинки, вчилися читати і писати друковані літери.
Але першого вересня Сашко до школи не пішов. Вдав, що страшенно болить живіт. Цілісінький день не виходив зі своєї кімнати, і його пошарпане пухнасте іграшкове зайченя добросовісно ковтало усі пігулки, які давала йому мама. Для цього Сашко спеціально прорізав у ньому невеличку дірочку.
А ввечері просив у мами пробачення:
– Я більше ніколи не буду казати тобі неправду. Обіцяю. Просто я хотів, щоб тато... – далі розплакався. Вперше з того часу, як поїхав батько.
– Нічого. Я передзвоню вчительці, а завтра ми з тобою подаруємо їй величезного букета і разом попросимо вибачення, – мати пригорнула його міцно-міцно. Сашко ще довго схлипував, а потім якось непомітно для себе заснув.
 
ІV
...Вони стояли біля вікна... Мама дивилася кудись далеко-далеко, а Сашко злякано тулився до її долоні і поглядом проводжав кожен небесний ліхтарик, що запалювався всього лише на мить, а потім зникав у темряві нічного неба.
– Мамо, – легенько посмикав за спідницю, – гарно, правда?.. Хоч і страшно... трошки... – Сашко ще міцніше ухопився за мамину руку. – Мамо, а зірки далеко від нас?
– Далеко, сонечко, дуже далеко...
– Тоді вони не могли чути мого бажання... А знаєш, я буду космонавтом... В серпні сяду на ракету і полечу до тих зірок, що мають падати... Попрошу їх там. Вони почують, і зроблять так, що тато завжди буде з нами... Як ти думаєш, вони ж послухають?
– Послухають... Звичайно послухають, – мати ніжно поцілувала Сашка. – А тепер пора спати. Завтра до школи.
Сашко слухняно почимчикував до ліжка. І аж до самісінького ранку він літав на ракеті, розмовляв із летючим зорями і катався із батьком на американських гірках...
Оксана ПОЧАПСЬКА