Анна ПЛІШАК. КОЛИСКОВА

Анна ПЛІШАК. КОЛИСКОВА
КОЛИСКОВА
 
Вже Місяць зазирає у вікно
І Янгол тихо на сопілці грає,
А небо зорями малює дивний сон
І двері в казку ночі відкриває.
 
Вже крила ледь торкаються повік
І кожен крок легкий і невагомий,
А запах матіол в саду п’янить.
Натомлена душа так прагне волі...
 
Вже звуки колискової бринять
І ти наосліп йдеш слідом за ними,
А в серці оживає благодать,
Гойдають Янголи тебе на своїх крилах.
 
* * *
Стародавні згортки. Літописні 
фрази.
Десь – нові герої, десь – старі 
образи.
Хтось світи тримає і бажає щастя,
Хтось руйнує правду і несе напасті.
Хто у що повірив, той те 
і отримав, –
Все бере початок з думки 
за плечима.
Пам’ятай, мій друже: світ не ми 
створили,
Ми – лише прибульці, які склали 
крила,
Щоб людьми побути. Виявилось 
важко.
Але без страждання не пізнаєш 
щастя
 
* * *
Ти тримаєш всемогутній час
І на мене дивишся грізно.
В paradisum хтось піде із нас,
Інший хтось – у infernum. Ми різні.
В когось – крила біліші за сніг,
А у когось – від ночі темніші.
Ми поглянули в один бік,
Розчиняючись в протиріччях.
 
* * *
Вона малювала зорі в безодні його очей,
Всміхалася, наче Янгол, тягар 
опустивши з плечей.
Вона зазирала у вічність, уміла приспати біль.
Коли він на неї дивився – стріла потрапляла у ціль.
Вона – чиста Донька Світла, він – Темряви любий Син.
Для них одна Доля розквітла з розрізнених половин.
 
* * *
Очі твої – дві скелі над прірвою.
Навіщо ж ти крила за спиною склав?
Я за тобою летіла із вирію,
Коли і час, і весь простір мовчав.
Я не боялась ні вітру, ні холоду,
Навіть пекельний вогонь 
не страшив.
Крики, плачі і приспані спогади –
Я їх не чула. Любов у душі
Квітла трояндою терпко-колючою,
Ран завдавала, та стерпіла я.
Крилами сильними в небі над кручами
Душу твою вирвала з небуття.
 
* * *
Фея зірок заграла на флейті
Мелодію дивну і неповторну.
Заплуталась ніч у власному шлейфі,
Лишивши дарунки у кожному домі.
Сни переплелися із міражами.
Мелодія тиха душі чарує.
Так було. Так є. Так буде. Зі снами
Феєрія ночі нам щастя віщує.
 
* * *
Надвечір’я ступає повільно,
Дістає із кишені зірки,
Засіваючи небо чорнильне,
Відганяючи смуток гіркий,
Щоб у царстві темної ночі
Люди бачили світлії сни,
Які щастя в житті напророчать –
Тільки очі заплющ і засни.
 
РУСАЛКА
 
Вона випливла із води,
Незбагненно вродлива і тиха,
Шепотів очерет: «Буде лихо...»
Вітер мчав, невідомо куди.
 
Вона сіла на мокрий пісок,
В пітьмі сяяли її очі,
Наче зорі небесно-пророчі.
«Дай-но, хлопче, щастя ковток...»
 
Засміялась, немов божевільна,
У танку кружляла повільно.
А волосся чорне, мов смоль,
Зазміїлося. «Я прагну волі! –
Закричала. – Я сильна, сильна...»
І хвостом ударила хвилі.
І пірнула на самеє дно.
Незбагненно-причинна давно.
Анна ПЛІШАК