Дощ. Поезія Махновії Степ

Дощ. Поезія Махновії Степ
ДОЩ
 
Дощ шепотів краплинами об 
шибку твого вікна,
Сьогодні ти знову чогось мило 
зажурена.
З дощем улюблений чай 
допиваєш сама
 Вмістившись на підвіконні
обпікаючи ним уста.
Якраз згадуючи вчорашні
поцілунки,
Адже він так раптово зник 
з твого життя,
Залишивши на згадку 
романтичні подарунки.
Дощ... він знов тобі нагадує 
про геть усе.
Він був членом твоєї сім’ї, 
випадково.
Гойдатимуть у спогадах 
каруселі тебе,
Розривом свідомості втраченої 
розмови.
Залишиться причалом, 
наче мулом,
І ніхто плутанини вже не розбере,
Усе залишиться в минулому.
 
***
Сонні дерева осінні,
Збита осіння трава.
Хмари осінні рожеві,
Стиха ховаються вдаль.
Сонні замерзлі листочки,
Котрі не встигли упасти –
Вас би зігріти промінням...
Вам би не дати пропасти!
Сонна берізка іскриться
Листям, що ще береже.
Може знайде її птиця, –
Тугу її віджене.
 
***
Душевна лірика не є на показ,
Не для дешевих і пустих ідей.
Моя любов, то є вагомий доказ,
Як денне світло усмішки людей.
 
Самотність розірвала обіцянку,
Грайливу і байдужу водночас.
Я виконаю твою забаганку, –
І завирує полум’я між нас.
Махновія СТЕП