Ірина ГОНЧАРЕНКО.НЕТУТЕШНЯ

Ірина ГОНЧАРЕНКО.НЕТУТЕШНЯ
НЕТУТЕШНЯ
 
Ну от.
Я повернулася додому
з журавлями.
А тут… тут все як завжди,
все, як і колись,
Із цябер хлюпають 
тумани над полями,
Тривоги, радощі
і сум переплелись.
 
Гойдає гойдалку 
і сипле цвіт черешня,
Тут кожна квітка,
кожен кущ абориген.
Я в цій ідилії невчасна
й нетутешня,
Як гість з майбутнього,
як вождь диких племен.
 
Так, нетутешня,
бо приходжу дуже рідко,
Лише, коли з собою 
кличуть журавлі.
Привітним скрипом
душу рве старенька фіртка
І замість сліз
цвяхи кидає по траві.
 
Атлант-горіх тримає
й досі моє небо,
Оте прадавнє й сиве,
зшите із казок.
По ньому Геліос 
блукає поміж стебел 
Й щоночі трусить 
срібні роси на бузок.
 
Дощата лавка
густо зморшками побита,
На ній давно
вселенський спокій оселивсь.
Я нетутешня тут,
мов сіра тінь ерміта,
Що сотні-сотні літ
не тим богам моливсь.
 
ТАК ПРОСТО
 
Це просто осінь за вікном.
Вона щораз приходить в гості
З рябим духмяним кавуном,
Що зніжився у літній млості.
З очима кольору дощів,
Холодними і ледь сумними.
Калини кущ зніяковів…
Мої думки, мов пілігрими,
Пливуть за хмарами услід,
Над душами садів журливих.
Вже стільки літ, вже стільки літ
Гублю я мрії в сірих зливах.
Це просто осінь, подивись,
Як личить їй намисто з глоду,
О цій порі і глибша вись,
І приспаніші, тихші води,
О цій порі смачніший мед, 
Розмови довші і тепліші.
Прощальний журавлиний злет 
І ми в цій осені геть інші.
Це просто осінь, просто мить, 
В життєвім морі тихий острів
Від золотіє, відшумить,
Вона завжди минає…
 
Просто…
 
***
Сухожилля планетні 
сплітаються в ночі і дні,
А ця осінь сумна
не збулася і досі дощами.
Зачерствілі тумани
стирають кордони між нами
І хвилини женуть, 
наче листя по зморхлій траві.
 
А хто ми? А що ми?
Доживаємо вік крадькома.
Ув асфальтних пустелях
роздмухуєм здавнені мрії,
Наче ті потопельники,
тонем у власній зневірі.
Сутінь спраглих сердець…
А за рогом чекає зима…
 
Озирнутися час, 
стоїмо, наче вже на межі.
Усі двері на ключ, 
усі душі у ковані брами.
Чи відродимось феніксом,
чи будем й далі рабами?
Тож побачим на дітях,
як всі оминем вітражі.
 
Передчасність страшна,
губить осінь вже айстровий цвіт,
Оксамит вечорів
розміновує дум полігони.
А хто ми? А що ми?
Приосінні безлюдні перони, 
в сухожиллях планет
наші сонця шукають зеніт. 
Ірина ГОНЧАРЕНКО