Карина БОЙКО. ПТАХИ

Карина БОЙКО. ПТАХИ
ПТАХИ
 
Свобода і сила – крилате небесне 
натхнення.
У променях неба птахи – 
як велика сім’я:
Любов світанкову так щедро 
насиплють у жмені.
Відкриті і вірні – так схожі на 
людство здаля.
Та тут, на землі, все не так – не для 
кожного сонце.
Життя – боротьба за край хліба, за воду і крів.
Тут ніби свобода, в цивільній, 
проте, оболонці.
У небі – всі рідні, а тут – 
лицемірство і гнів.
Так сумно… Та кожному з нас так 
потрібна Людина –
Не та, що дає нам роботу чи гроші легкі,
Не та, що з далеких країв пише нам безупинно.
Людина потрібна, з якою є душі близькі!
…Навколо громадою, натовпом рясним кружляють.
Їм скажеш «привіт» – лиш 
кивнуть, й подадуться у вир,
Як дикі птахи, що формують, 
за звичаєм, зграї…
А може, то я – біла пташка – 
відчужений вид?
 
 
 
СОНЦЕВІРИ
 
Небом омріяний білий вірш
Словом заманює Сонцевіри*, 
Жовті листки, мов зашугані звірі,
Пнуться, ширяють між...
... Небом-землею, і тим теплом,
Що не розтратили ми у серпні.
Слово, долоні... І дні буремні
Нас підхопили крилом.
А Сонцевіри осінніх днів
Знов запускають 
листки-параплани,
І вересневі шалені осанни
В теплі долоні богів.
Сонце, залиш мені погляд-сон,
Жменьку тепла у осінньому лоні,
Дотик своєї п’янкої долоні,
Вересня-світла полон.
 
*Сонцевіри - духи осіннього сонця
 
 
НА РІВНІ СПЛЕТІННЯ
 
Стою серед вулиці – як біля краю 
обриву:
Я стільки шляху подолала, чи далі йти слід?
Дорога – міраж, сіра прірва за 
хмарою пилу.
А я? Чи є я в цій безодні, 
що схожа на Світ?
Хто я? Я – міраж у бутті. 
Що залишу я Світу?
Невже, все мине, і розвіється в 
небі мій прах?
Стою серед вулиці... Сонце, 
почни вже світити!
...О, Сонце, я бачу Людину, і бачу свій шлях!
...Іду я вперед, а за мною женеться надія,
Безглузда, наївна (але ж, всі надії такі).
Хто я? Чи здійсниться? 
А Сонце – всередині гріє:
На рівні сплетіння, для двох 
поколінь, на віки!
 
 
ЛЕТІТЬ, СЛОВА
 
Нарешті, тиша розв’язала крила.
Думки її хапають за комірчик,
І по нейронах брязкають щосили,
Нервові струни смикаючи в такт.
 
Хоч зовні спокій – внутрішні 
вітрила
Вивільнюють слова, і врешті – 
вірші –
Вібрації думок тривожно-сивих
Із емоційно-сковуючих варт.
 
Крізь лабіринт блокуючого болю
Свідомість ухопила неба хвилю –
І знов крилата сутність має волю,
Та воля – слово, промінь у бутті.
 
Емоції, тривоги в слово-лоні
У височінь прямують безупинно,
Ввібравши парапланової долі.
…Летіть, думки, слова, вірші, 
летіть!
 
 
СВІТ СТАНЕ В ПОЗУ ЙОГА
 
Мари?... То Світ фальшиво
В посмішці рот роззявив.
Цьомне, або… як цапне –
В серці іржавий шрам.
В ньому ми всі наживо,
Щиро, не без уяви
Топчем коріння ватне…
Ні, ми – не гриб, не штам!
 
Ніби одна дорога –
Цілі і плани різні:
Чи ж то, надпив отруту –
Йти до кінця, за край?
Світ стане в позу Йога,
Скаже тобі: «запізно
В тридцять зійти з маршруту.
Поряд як Йог сідай!»
 
…Світ стане в позу йога.
Я медитую поруч –
Вільними рушим в літо:
Зверху усе дрібне!
Хоч нелегка дорога,
Маю від долі фору,
Й посмішку щиру Світу:
Нині – ми ціле одне!
 
ВСЕСВІТ ЗНАЄ
 
Всі минулі емоції-вихори
Стали вітром на сірій воді.
А вогонь не згасає, й не зникли 
ми:
Ми великого Всесвіту дні.
 
У душі оселилося таїнство, 
А у серці – незгаслий вогонь.
Всесвіт знає, єднає те праєство, 
І збирає по крихтах любов.
 
І на рівні сплетіння єднаються
Світлі пращурів душі, і знов
У пологах на світ з’являється
Любов.
 
ЛИСТЯ
 
Ти - ніби листя
Шурхотливо-сонне,
Що волоцює по землі сирій.
Сади барвисті – 
Ніжність невгамовну –
Дбайливо грієш в осені надій.
 
Та давить зверху
Жорстко і зухвало
Хода Пітьми вагою чорних бід,
І радість здерту 
Ласує помалу,
Сміється… Згодом скрикує 
навзрид.
 
О, бідне Листя,
Не давай роздерти
Тендітну душу каблами Пітьми!
З ніг підведися,
Й, вірне круговерті,
Лети у вись від гніту і тюрми!
 
Барвисті стрічки
Й сяйво небувале
Листок осінній лагідно ввібрав.
Поглянув в вічі
Темряви зухвалі
І засліпив їх відблиском добра.
 
…Квітки барвисті –
Щастя невгамовне –
Дбайливо грієш в осені надій.
Тендітним листям
Шурхотливо-сонним
Кружляє вирій сонячних подій!
 
Поезія та художні картини
Карини БОЙКО,
 м.Запоріжжя