"Коли ми разом".Руслана ДУДИЧ

"Коли ми разом".Руслана ДУДИЧ
КОЛИ МИ РАЗОМ
 
Коли вітер нам казку шепоче
В непорочні хвилини святі
Я люблю заглядати у очі,
Найпрекрасніші очі твої.
 
Непомітно і ніжно рукою
Я до себе тебе пригорну,
Лиш з тобою... лиш тільки з тобою
Я по-справжньому в світі живу.
 
Коли разом – то кожна хвилина
Повна щастя, любові, тепла...
Ти моя найрідніша людина,
Я без тебе, мов птах без крила.
 
І які б не крутились дороги,
Неважливо – короткі, важкі,
Ми, до крові протерши всі ноги,
Перейдемо проблеми усі.
 
Буде різне: і біль, і образи,
І постукає в двері біда,
Ми, за руки тримаючись разом,
Вип’єм чашу з тобою до дна.
 
Коли вдвох – зникають проблеми,
Забуваю про все у житті,
Я люблю пригортатись до тебе,
Я люблю усміхатись тобі.
 
Доки вітер шепоче ще казку,
Тепле літо малює нам рай,
Обніми мене міцно, будь ласка,
Що б там вже не було – не пускай.
 
 НЕ ЗРАДЬ СВОЄЇ, ДОНЮ, МОВИ
 
Мені в дитинстві говорила мама:
«Що би не сталось, де б не була ти,
Я хочу, люба доню, аби знала,
Що рідне слово треба берегти.
 
І як би нашу мову не ганьбили,
Який не підписали би наказ,
Нехай тобі, дитино, стане сили,
Щоб нею розмовляти повсякчас.
 
Якщо є мова – значить є держава
І наш народ ще квітне і живе,
Я хочу, рідна, аби ти плекала
Її, як мама немовля своє.
Щоб ти любила і гордилась нею,
Як щедре поле ланом золотим,
Безкрає небо першою зорею
І тепле літо променем ясним.
 
Бо наша мова чиста і крилата,
Красива, милозвучна, гомінка,
Бо наша мова ніжна і багата,
Барвиста, мелодійна і дзвінка.
 
Вона як легіт літньої діброви,
Як звук струни і як дитячий сміх,
Прошу, не зрадь своєї, доню, мови,
Бо це тяжкий і непрощенний гріх».
 
ДИТИНСТВО
 
Вернутися трішки б назад – 
В дитинство моє сизокриле,
Де все без проблем і без вад,
Де все ще казкове й можливе.
 
Весь день би ганяти в дворі,
У піжмурки з друзями грати,
Дитячі роки – золоті,
Та нам їх, на жаль, не догнати.
 
Згадаю, як люта зима
У вікна свистіла щосили,
А ми на санках крадькома
Із гірки спускатись спішили.
 
Розказував тато казки,
А мама нам пісню співала,
І так проминули роки,
І ми вже дорослими стали.
 
Тепер позабуті ляльки,
Книжки на полицях сумують,
Лиш наші колись малюки,
Можливо, тут безлад влаштують,
 
Щоб гамір у домі не стих,
Веселість принесуть до хати,
А ми у цих дітках малих
Будемо себе впізнавати.
 
А ЧАС ІДЕ...
 
Пливуть роки, як в морі кораблі,
Життя біжить…нікого не чекає.
І наша юність, наче на крилі 
Не зна куди уперто відлітає.
 
А час іде… і змінюємось ми,
Минають зими, весни... 
все по колу,
Здається вчора були ще дітьми,
А нині треба рухатися вгору.
 
Ще у думках бринить вчорашній 
день,
А вже в очах відлунюється завтра,
А на стіні годинник влучно «дзень»
І стрілка дні рахує, наче варта.
Руслана ДУДИЧ