Леся ПОНОМАРЕНКО. НАВІК

Леся ПОНОМАРЕНКО. НАВІК
НАВІК
 
А за вікном сухі дощі ідуть із 
неба,
Мурали промокають до кісток. 
Вдихнути вас на повні груди є 
потреба.
А спрага мучить, ще і ще ковток, 
Напитися... 
Настояного на коханні 
зілля-трунку.
Відчути поруч, з-поміж кам’яних 
споруд,
Зривати почуття й шукати 
порятунку,
У чорнім небі пломеніти, 
як салют. 
Хотілося. 
За мить, із неба темного 
повалить сніг.
Укриє відчуття пуховим 
покривалом.
І біло, й зимно, й тихо стане все 
навкруг.
Лишайся в пам’яті красивим 
ідеалом 
Навік.
 
 ЗАСОХЛО КОХАННЯ
 
Летить, котиться, губиться в 
сизому тумані... 
Нехай душа не томиться у 
самообмані...
 
Кохання, зізнання... Як смішно 
звучать ці слова...
Лежала зів’яла волошка твоя 
польова...
 
Засохла любов, лягла серед книг 
у гербарій...
Повішу у рамку фото, де були у 
парі...
 
ВЕСНА ЦВІЛА В ЇЇ 
КАШТАНОВИХ ОЧАХ
 
Весна цвіла в її каштанових очах.
Уквітчане ромашками волосся
Грайливо розсипалось по її 
плечах, 
На сонці вигравало, як колосся 
 
Вона була моя. Сміялась дзвінко. 
Її напитися хотів ввесь час...
Вона була моя. Моя лиш жінка,
Любов перев’язала душі в нас. 
 
Життя не раз підносило гіркі 
сюрпризи, 
Стояла поруч, на тонких ногах.
Разом ми витримали долі всі 
капризи 
І не замерзли в шпаристих снігах.
 
ФІАСКО
 
Не мучся, відпусти... 
Розлуки час прийшов.
Вщент спалені мости.
У венах стигне кров. 
 
Обпалені серця,
В обвуглених руках, 
На вигляд – два мерця
перетворились в прах...
 
ТИ ПОЧУЙ! ЗУПИНИСЬ, ОЗИРНИСЬ...
 
Ти почуй! Зупинись, озирнись...
Не ревнуй, я твоя вже навік...
Так скраєчку присядь, 
пригорнись...
Ти для мене один чоловік...
 
І не злись, коли дощ із небес...
Брів не хмур, коли грози в 
родині...
У житті безліч різних чудес,
Пам’ятай, мій коханий – однині.
 
Падав дощ на верхівки дахів,
Промокала душа на осонні,
Підростили вже ми дітлахів, 
Сивина заглядає у скроні. 
 
Час летів, час догнати спішив,
Ті хвилини, що були ми в парі...
...На столі лиш листівку лишив,
Всередині з троянди гербарій...
Леся ПОНОМАРЕНКО,
м. Яготин,
Київська обл.