Леся ПОНОМАРЕНКО.НЕМАЄ БІЛЬШЕ НАС

Леся ПОНОМАРЕНКО.НЕМАЄ БІЛЬШЕ НАС
НЕМАЄ БІЛЬШЕ НАС
 
Промокла від дощу уся земля
і ми босоніж на траві стояли.
Негода насувалася здаля,
а обрій неба блискавки краяли.
Розлуки час...
 
Солоні ріки сліз несуть густу 
печаль.
Сумує на узліссі східний граб.
Життя знесилено закручує спіраль,
бездумно вибравши не той 
масштаб.
Запал погас...
 
Гортає вітер недошматовані 
сторінки
старої книги, стерлися не сказані 
слова.
У голові тримаєш образ українки.
Серед діброви заховалась мавка 
лісова.
Немає більше нас...
 
 
КАЙДАНКИ ЛЮБОВІ 
 
Очима кричати люблю, і мовчати...
З оголених нервів сплітати букет...
Давити свої відчуття, і кохати...
Назустріч розмові іти «тет-а-тет».
 
І погляд у погляд, хвилина
мовчання,
а руки тримають колючі дроти.
Здавалось закінчились
випробування.
Ти поруч зі мною, нарешті,
ось ти!
 
І танули зорі морозивом в спеку.
І росяний ранок ступив на поріг.
Тебе я так довго чекала здалеку!
Кидаюсь в обійми, як з пекла у сніг.
 
 
А ТИ НЕ ВІР ВІТРАМ
 
А ти не вір вітрам, наскрізь 
пройнявшим душу.
Не вір і тим дощам, холодним, 
крижаним.
Довіритись мені, відкритися – 
не змушу.
вогонь погасне, серце – стане 
льодяним.
 
Ти осені довірся, хай вона нашепче
симфонію дощу, мелодію 
жоржин...
В траві зелений коник засюркоче.
Обабіч... і поскрипує старенький 
млин...
 
Довірся небу-плахті із густих 
волошок...
Довірся сонцю, тканому з рудих 
шерстин...
Знайди себе серед малих 
людей-комашок...
Збери конструктор «Лего» із 
дрібних частин...
 
ПОХОЛОДІЛО
 
Похолоділо, навкруг туман осів...
Самотній вересень уже в дорозі...
Степ у долині помарнів і полисів...
А діва-осінь малювала в 
верболозі...
 
Рудий, червоний, – сонячні 
відтінки
Порозливала поміж верб і груш...
Молочно-білими зробила ранки...
І підсушила батоги із руж...
 
Похолоділо... Заліг на серці  сум...
Відбитки осені лягли на душу...
І повна голова печальних дум...
Прощатись з літечком однині 
мушу...
 
А Я ЩАСЛИВА
 
А я щаслива! Сонце на долонях,
освітить вогку стежку, росами 
умиту...
Під тином усміхнеться зжовклий 
сонях ...
Нарядяться жоржини в сукні 
оксамиту...
А я щаслива! Гайда вітром в полі,
назустріч долі по сирій землі...
Край степу похилилися тополі...
У норах спати вклалися джмелі...
А я щаслива! Осені вклонюся
і доторкнусь безцінного 
кришталю,
у глибину озерця задивлюся...
Зіграй акорди осені, скрипалю!
Леся ПОНОМАРЕНКО,
м. Яготин