Лілія НІКОЛАЄНКО. Поезія

МОЛЬФАР
 
Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних 
марень.
 
Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров,
Отруйний хміль із коренем не 
вирву.
 
«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.
 
Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ця повінь-ніч украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…
 
Мольфаре, наближається гроза…
 
***
На гранули бажань розбий мій час,
Я буду їх приймати натщерани.
У серці сотні почуттів-прочан,
Юрбою мчать до капища омани.
 
Твій храм – з уламків душ і криги сліз.
Там гріх не відпускають, а дарують.
Я пристрасті молюся, та без слів,
Ім’я ж любові не промовлю всує…
 
Ми нічиї, та вірші – наш полон.
Відтінки тиші – фарби для ілюзій.
Мене прокляв натхненням 
Аполлон,
А ти заради «нас» не зрадиш музі.
 
Хай море літер грає і штормить,
Чужі серця нектаром напуває.
Нам не дано спинити щастя мить.
Лиш привидами мрій блукати раєм. 
 
 
***
Останній вірш. Думок гарячий 
біль.
Палац вітрів зруйнований 
прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить 
каміння.
 
Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна 
сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.
 
Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.
 
Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій 
почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.
 
***
Людські серця ідуть із часом 
в ногу –
Облудний ріг багатства їм 
сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.
 
Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – 
в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.
 
Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?
Забув-бо кожен – на землі він гість…
 
Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема.
Лілія НІКОЛАЄНКО,
смт Теплик, Вінницька обл.