Лірична та сатирична поезія Сергія Мохнюка

Лірична та сатирична поезія Сергія Мохнюка
ТАК НІХТО НЕ КОХАВ
(до твору Володимира Сосюри)
 
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ 
Раз приходить подібне кохання,
Чи, бува, не про Вас, ще Сосюра писав,
Пророкуючи щирі зізнання.
 
Так ніхто не кохав і присвята ця Вам,
Вам, безмежно коханій, єдиній,
Шепчуть місяць і зорі, і сивий туман,
Тихий вітер в гірській полонині.
 
Так ніхто не кохав, шелестить Вам листва,
Дзвінко птаство в  діброві співає,
Раз у тисячу літ шепчуть Ваші уста,
Що солодкі, мов сон на світанні.
 
Через тисячі літ, через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання,
І слова, що вже вічні  як світ,
Викликають у Вас хвилювання.
 
Плавно й ніжно звучить ця мелодія Вам,
Душа й серце у вальсі кружляють,
Раз у тисячу літ, як поет написав,
Раз у тисячу літ так кохають.
 
Так ніхто не кохав, присягаюся Вам,
З оберемком троянд, на колінах,
І лиш тільки для Вас, раз в житті змалював,
Я одну незабутню картину.
 
Так ніхто не кохав, так ніхто не кохав,
Вам позаздрять і внуки і діти,
Хоч з’явилась  на скронях уже сивина,
Все одно, Ви найкраща у світі.
 
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Раз приходить подібне кохання,
Чи бува не про Вас, ще Сосюра писав,
Пророкуючи щире зізнання.
Червень  2016р.
 
 
БАЖАННЯ
 
Хочу неба я чистого, ніжних 
хмарин
І, щоб зорі у нас були тихі,
Щоби Місяць нам ясний в дорозі світив,
Боронив від біди і від лиха.
 
Хочу ранку спокійного, хочу тепла,
Хочу радо я Сонце стрічати,
Хочу бачити ластівку біля вікна,
І лелек, на стовпі, біля хати.
Хочу чути я радісний вигук дітей
І батьків, що стрічають в воротях,
Хочу бачити тільки щасливих людей
Й сльози радості, а не скорботи.
 
Не бажаю, не хочу страшної війни,
Рахувати щодня наші втрати,
Жить в страху, що буде це хтось із своїх,
Бо ж ніхто з них не хоче вмирати.
 
Ненависні мені плани ті, що в Кремлі
Та неясні і ті, що у Штатах,
Я не вірю у щирість чужих нам панів,
В те, що будуть мене захищати.
 
На останніх надіються наші 
«верхи»,
Вихваляє на всі боки преса,
Але вголос не каже ніхто, ні один,
В чому, справжні то, їх інтереси.
 
То ж сьогодні у нас усе дном 
догори,
На шматки розірвали країну,
Ворогують до крові рідні брати,
Близькі друзі нам стали чужими.
 
Щоб не гинули люди в борні,
Щоб навіки замовкли гармати,
Скажем: «Ні!» цій безглуздій війні,
Переможуть нехай дипломати.
Серпень 2016р. 
 
СТИХІЯ
 
Я в очах твоїх синіх купаюсь,
Вони кличуть мене в дальню путь,
Порятунку  я вже не шукаю
І молитви мене не спасуть.
 
Я в очах твоїх синіх купаюсь,
Ніби в хвилях ласкавих Дніпра,
Хоч здається тону, не пручаюсь,
Течія ж бо занадто прудка.
 
Ця ріка не спокійна, не тиха,
Та чомусь я її не боюсь,
Вмить нахлинуло все наче вихор,
Як цунамі, якого не ждуть.
 
Опиратись стихії нелегко,
Течія підхопила й несе,
Берег мій залишився далеко,
Соломинка ж тепер не спасе.
 
На минуле лише озираюсь,
Не шукаю твердого я дна,
Я втопився, проте і не каюсь,
Бо така ти на світі одна.
 
Не страшуся нічого, хоч знаю, 
Що нелегкі часи мене ждуть,
З головою в кохання пірнаю,
У бездонну його каламуть.
 
Я втопився в очах твоїх синіх,
Не старіє ніколи Амур,
Не минули мене його стріли,
Бо оцим я, насправді, живу.
 
Нагорода це, чи покарання,
Та тепер я на тебе молюсь,
Якщо й випливу, то не покаюсь,
Бо повернусь і ще раз втоплюсь.
 
А до Неба щоразу звертаюсь,
Щоб простив, оцей гріх, мені Бог,
Та Потоку й тебе не цураюсь,
То ж нехай Він простить нас обох. 
Вересень, 2016 р.
 
ЗАКАРПАТСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ
 
В «Чарді» в розпалі весілля,
Гості вже «готові»,
Веселять усе довкілля,
Топчуть мешти нові.
 
Наречена, мов берізка,
Жених, хоч солідний,
Віддав їй серце й душу,
Навіть п’яним видно.
 
Руслан – хлопець богатир,
Береже  Тетянку,
Закарпатці ж бо весілля
Гуляють до ранку.
 
Шепче, в очі заглядає,
Тулиться близенько,
Як досвітку дочекатись,
Рідна моя, ненько.
 
Щоб поближче пригорнутись,
Вхопити в обійми,
У  коханні щоб забутись
І зразу -  щоб двійню.
 
Якщо вдасться, то повірте,
Стане цікавіше,
Поцілунки у подружжя
Будуть ще смачніші.
 
Та й будуть вони щоденно 
На пальцях кидати:
Кому кашу йти варити,
Кому колихати.
 
А якщо не розберетесь
Хто з вас чого хоче,
Для примир’я поверніться
До шлюбної ночі.
 
Побут, сім’я, малі діти,
Це уже не жарти,
Життя вам не раз покаже
Чого кожен вартий.
 
А за правду не сердіться,
Бо немає за що,
Поцілуйтесь, обніміться,
Пара ви  найкраща.
6 серпня  2016 р.
 
 
ЗАРОБІТЧАНИ
 
Київ. Площа Привокзальна,
Тут з самого рання,
Стоїть юрба хлопців дужих, 
Це – заробітчани.
 
Хтось полишив жінку й діти,
Хтось милу дівчину,
Щоб дещицю заробити,
«Втовкти» копійчину.
 
Он наймач між ними ходить,
Покручує вуса,
Кинув оком на Петра,
Далі, сіли в «буса».
 
Показав об’єм  роботи,
Погодив розцінки,
Ще й авансом заохотив,
Виставив «перцівку».
 
Я, ти ж бачиш, не бідняк,
Й тебе не зобиджу,
Як на совість попрацюєш,
В боргу не залишусь.
 
Петро з радістю узявся 
За свіжу роботу,
Економити почав  –
Сів на хліб та воду.
 
Та й трудився, як ніколи,
Зранку і до ночі,
Щоб усе було чин-чином,
Як господар хоче.
 
 
Ціле літо, день у день,
Все зробив по-людськи,
Візьме кровно зароблені
І гайда, до любки.
 
Вже й хазяїн повернувся,
Походив по хаті,
Та ти ж мене, небораче,
Довів до розтрати,
 
А я ж тебе годував,
Дав матеріали,
Де поділося усе?
Мене обікрали?!
 
Та я «дядя» з роду добрий
І не хочу твого,
За труди свої щоденні
Візьми на дорогу.
 
Що був тут, то ти забудь,
Це тобі не треба,
Вклав хазяїн свою лють
У Петрові ребра.
 
Повернувся. А  дівча
Заглядає в очі,
За багатого Петра
Заміж дуже хоче.
 
На її просте: «Ти як?»
Каже гордовито:
«За такого, там, як я
Дають двох не битих.
 
А по правді, то в столиці
Важко заробити,
Бо тамтешнії пани
Те ж не ликом шиті.»
 
Більш не їде Петро з дому,
Освідчився Галі,
Будуть разом бідувати.
А життя йде далі.
 
Київ. Площа Привокзальна,
«Дядя» крутить вуса,
Він вже нову жертву вибрав,
Та й повів до «буса.» 
Серпень 2016р.
Сергій МОХНЮК,
м.Хмельницький