Катерина ТЕЛІГА. ЛІТО ОБІЦЯЛО.

Катерина ТЕЛІГА. ЛІТО ОБІЦЯЛО.
ЛІТО ОБІЦЯЛО
 
кажеш боляче
грудка сонця у грудях пече
червень щедрий легень
повні кишені черешень 
пригощайся бери каже ще
насолоджуйся наче
це не просто ягоди 
бризки часу в кишені
їж каже їж
випльовуючи кісточки через плече
ось тобі інь
ось тобі янь
літо обіцяло малинову безкінечність
смагляву байдужість на пальцях і шкірі
від так на світлинах
обіцяло бути розкутим і відвертим беззаперечно
розбурхувати буденність солоною хвилею
котитися повільно-повільно
миля за милею
час від часу сповільнюючи плин
запашним мангальним димом
тож не кажи що боляче
що літо золотом осіннім пече
літо має непогану звичку 
повертатися десь під вечір
щораз відкривати нові горизонти
ще й лишати під стріхою фіолетові від них ключі 
 
ОКЕАН
 
він любив її і море
бо між ними спільного
було більше ніж зірок
в недосяжному небесному дзбані
але менше ніж піщинок
на березі її океану
він не уявляв себе без неї
її без моря
з її вуст виринали не слова 
а пісні чаїні
відчай дикого шторму
шаленими ритмами пульсував
на перекір мілководдю обвітрених душ
мушлями сипала забирай до останньої
з них виготовляли сувеніри на продаж
вибачте на згадку 
не помічаючи серед них
блиску справжніх перлин
він любив її і море у ній
разом з іншими не здогадуючись
що цей океан давно втратив сили 
не виходити з берегів 
 
***
вони стрілися на горизонті 
розпеченого, як магма, літа,
коли серпень серпами ледь підзолоченими розкришував 
раптом принишклі зорі,
що розтікалися соком вранішньої роси із запахом прохолодного пломбіру.
їхні руки випорскувалися 
крилами, пробиваючи пір’ям 
цупким повітряні плити.
шугали до смерку. приземлялись повільно, як поранені часом чи смертельно хворі,
заливаючись не слізьми, а ванільно-бурштиновим ефіром.
 
коли  осінь притягнула до брами хляки свої убогі,
тарабанила у вікна, у двері 
дощовою канонадою, настояною на грозовому шквалі,
їхні душі тулилися щільно, 
ховаючи руки в мілкі як на двох кишені.
просили терпіння, благали 
прощення у Бога.
дякуючи йому, піднімалися, хоч і нагадували листя давно обпале.
все ще тримали за жабри рожевий свій світ, затискаючи міцно у одній на двох жмені.  
 
***
у цій жінці з коротким як життя волоссям
з тонкими як платонічний зв’язок бровами
лишалося щось вартісне
 
щось значно цінніше за ланцюжок на чужому зап’ясті
щось значно тепліше за хутро манекенової шуби
мабуть посмішка осяяна білими намистинками зубів
невидимий кавалок доброти
десь глибоко-глибоко під пилюкою кістлявої оболонки
 
ТИША
 
ця тиша  крихка
кам’яна і солона
бери виджовбуй пласкі амулети
без поспіху натяків на розпач і втому
страху розчепитися в теміні лету
викручуй по нитці прозорість зітхання
аж поки не вродить грозою безслів’я
ця тиша крихка
ця тиша останнє
що нависло між нами вузлами в сузір’ях
 
***
вона йшла спотикаючись
як рвуться надривисто пута
прокуреного голосу торговки
в морозний день 
підбори не римувалися з бруківкою
печерність степової вулиці
вибухала гарячкою сонця
пилюга налипала згустками прози
на рельєфність підошов
щоби потім воскреснути
мозолистими спогадами
кольору згірклої вишні
її хода була останнім люблю
що вістрям жертовності
ледь торкалася черствого бубонна
вброньованого кураями шамана
вона пішла щоб назавжди з ним лишитися
він лишився щоб ніколи 
не наздоганяти
Катерина ТЕЛІГА