Людмила ШОСТАЦЬКА. САД ДУМОК

Людмила ШОСТАЦЬКА. САД ДУМОК
САД ДУМОК
 
В потаємних куточках душі
І стежками подільського краю
Ходять вірші поміж спориші
І сунички у кошик збирають.
 
То віночок із квітів сплетуть,
То з лелеками в небі літають.
То, мов дітки маленькі ростуть,
Дивну схожість із автором мають.
 
Часто будять вони уночі,
Поцілують в чоло несміливо.
В сад думок не шкодують ключів
І знаходиш щоразу там диво.
 
Часом думаєш: звідки взялось?
То пір’їнка самої жар-птиці,
Ним писатиме вірші ще хтось.
І радітиме щастю в правиці.
 
ЖИТИ
 
Самотній сад, рожеві  цвіту зливи.
Відходять в вічність соковиті груші,
Горбатяться вже батьківські наливи,
На Спас до них навідуються душі.
 
Деметра* роду сниться на тім світі,
Тривожать душу знов лелечі клини.
Збираю пам’ять в клаптик з оксамиту,
Деруть по серцю ниті із ожини.
 
Самотній сад і я в нім – сиротина,
Хоч й небо намагається зігріти…
Сріблястим щемом гріє павутина,
Шепоче вітер: «Жити і любити».
 
*ДЕМЕТРА – в даному випадку - земля
 
РАЙСЬКИЙ ПЛІД
 
З розгону яблука стрибали
Стареньким яблуням до ніг.
А зорі трави колихали
І пам’ятали райський гріх.
 
Такі ці яблука духмяні
І я пірнаю в їх красу.
Ще більш, ніж Єва в порівнянні,
Аж оберемками несу.
 
Я їх рум’янцем так любуюсь,
Цілую у палкі вуста,
Хоч й до колін у роси взуюсь,
Мене ця гріє теплота.
 
Не міг би встояти від вроди –
Їх скуштував би сам Адам.
Чарівний витвір від природи
Та величальна всім садам!
Людмила ШОСТАЦЬКА