Микола РАДИЦЯ. ПАХНУТЬ ТРАВИ ТОБОЮ...

Микола РАДИЦЯ. ПАХНУТЬ ТРАВИ ТОБОЮ...
ПАХНУТЬ ТРАВИ ТОБОЮ
 
Чаями липи напувають світ.
Малина зажарілась, мов калина.
І запах навкруги розносить глід,
Проходить ще одна прожита днина.
Втомлені руки розгортають ніч, –
До божевілля хочеться заснути,
А очі, ніби свічечки, і тільки віч-на-віч
Цепами вічності до голови прикуті.
Із шиї хочеться зірвати пута,
Бо ж пахнуть трави, скошені тобою,
І серце тисне кохання амплітуда.
Шкода, що поруч ти зараз не зі мною.
 
 
ГУЛЯЄ ВІТЕР
 
Гуляє вітер вільно по Землі,
Цілує квіти, гладить гілля,
Веселі очі, ніжні, не сумні,
Він ніби просить на своє весілля.
 
Щоби зробити у житті привал,
У лузі, де пасуться коні,
Цей вітер до води припав,
На чисті величі бездонні.
 
Й душа його на споминах все 
грає
І кружить голову, немов в 
похміллі,
Він сам того, напевно, ще не знає,
Що він гуля на власному весіллі.
 
 
ПОЛИНЬ-ТРАВА
 
Чому, полинь-трава розлуки,
В саду з трояндами ростеш?
Чом простягаєш свої руки
Та жити їм ти не даєш?
 
Чому ти є така шкідлива,
Ховаєш вроду їхню ти?
У помсті, що не є щаслива,
Ти оселилася сюди.
 
Полинь-трава, ти схаменися,
Троянд  кохання – не твоє.
Біля доріг собі стелися:
Життєве місце там твоє.
 
Щоб всі прохожі відвертались,
Коли квітуєш буйно ти,
Щоб по тобі усі топтались –
Й насінню не дали зрости.
 
Щоб лиш троянди милували
На цій святій уже Землі,
Й коханням душі чарували,
І небо грало на сурмі.
 
Щоб присмак гіркої полині
Не віяв злючих суховій,
Щоб лиш в душі троянди милі
Лишали запах тільки свій.
                                      
 
НЕНАВИДЖУ Й КОХАЮ
 
Тебе ненавиджу й кохаю...
Двояке відчуття живе зі мною:
Коли ти злишся – я страждаю,
Коли ти плачеш – я з тобою.
 
Тебе ненавиджу й кохаю...
Як важко нести таку ношу,
Як часто душу свою краю,
У вухах чую молитву Божу.
 
Тебе ненавиджу й кохаю...
І сильна магія цих слів.
Як жити далі, я не знаю?..
І як з’єднать любов і гнів!?
                                                   
                                                
ТЯГАР ДУШІ
 
Відбив годинник темну ніч,
Залив дощем зіницю ока,
Тягар душі, як параліч,
Знайшов нудьгу в стакані соку.
 
Краплини врізались в лице,
В пустинних вулицях спасіння.
Тремтить рука… життя – яйце,
Таке крихке, як сновидіння.
 
Чекать листа, чи твого «так»…
В роках загублених страждаю.
Забивсь, безвихідь, у «гулак»…
І сторінки палю й гортаю.                                                  
Микола РАДИЦЯ,
м.Нетішин