МРІЯ. Поезія Тіни КАРАБАНОВИЧ

МРІЯ. Поезія Тіни КАРАБАНОВИЧ
МРІЯ
 
Розлита музика
Та вино в кришталь...
Вечора вуаль
І нічого не жаль:
Ні світу, ні сонця,
Навіть неба.
П’янка спокуса –
Ось що нам треба…
Ми віддані короні
І царству вічної свободи.
Це життя невіданої досі вроди.
Довкола нас і тіні,
І примари,
Та на нас не діють їхні чари.
 
Бо є щось вище за вино і шати,
Те, чого смертним не впіймати –
Бо мрію потрібно в себе 
закохати,
Вірити і не втрачати…
Бал монстрів,
Із келихом у руці танцювати…
Зняти маску лиш на мить,
А музика вона
Підступно нас манить –
Роздягає всі чуття,
Оголена душа…
 
НЕ ЛЮБИШ
 
Ти її не любиш.
Мене не кличеш,
не зовеш.
Ти її забудеш.
Мене вовіки не знайдеш.
Ти мені як сніг,
що збіг, розтанув, стік...
Не лишив ні сліду із води,
втомленої сльози...
 
Я тобі за слідом-слід.
Тиха, як той вечір
без смутків і обід.
А я наївно молю
дні і ліхтарі,
аби зустрілися в імлі чи в сні,
такі яскраві й молоді у щасті ми...
Як любиш – не мовчи.
 
ДОРОСЛІ МИ ЧИ ДІТИ?
 
Коли слова німі,
люди сиплять монети золоті.
А є такі, що їх збирають.
І є такі, що собі ціну мають.
А як про людину без ціни?
Про це подумали вони?
І є ще вічно спраглі...
Без лиця і без моралі.
У всіх свої граалі.
Хтось любить пити з срібла чаші.
Отой лихвар з лицем жадоби!
А милі люди, що ховають злобу?
Криють її за очима милости і блага?
У них своя розвага й правота.
Комусь і ти, і я – не та.
Та, може, правда в тім,
що ми будуєм дім.
Та кому є місце в нім?
І голосно сміється совість!
Ми не заслужили –
у світла небокраю,
земного раю?
Того щастя і любові?
Змивайте вчасно фейк
з чужих очей!
Дорослі ми чи діти?
Та то тіла старіють.
Нехай вас ваші мрії гріють!
Отож немає істин
із тисячі людей.
Дорослі ми тоді,
як вечоріє наше небо.
Як в силі думати про когось
і як комусь це щастя треба.»
Тіна КАРАБАНОВИЧ,
м.Львів