Наталія ГЛИНЯНА. БАЛАДА ПРО МАТІР ТА СИНА

Наталія ГЛИНЯНА. БАЛАДА ПРО МАТІР ТА СИНА
БАЛАДА ПРО МАТІР ТА СИНА
 
Мов опустилися тумани,
На рідні, сиві скроні мами.
І ця срібляста сивина,
Частково синова вина.
Він дуже рідко приїзджав,
Своє життя в столиці мав.
А мати все його чекала,
В старе віконце виглядала.
Надворі віхола, зима,
А сина все нема й нема...
Та серцем чуючи тривогу,
До церкви йшла молитись Богу.
Лиш думку маючи єдину –
Уберегти свою дитину.
Стояла в Божої ікони,
Та опускалась у поклони.
І свічку за здоров’я клала,
Лише добра йому благала...
Додому йшла тоді несміло,
І серце билося й боліло.
Листа тримала у руках,
Бриніли сльози на очах.
У тому скромному листі,
Слова якісь, немов пусті
Лишають після себе рани,
Мов до чужої, не до мами...
Що скоро бути написав,
І знову матері збрехав.
Вона ж повірила, зраділа,
Бо так побачитись хотіла.
До смерті йде потроху час,
Якби зустрітись ще хоч раз.
Та син до неї не спішив,
Немов для себе тільки жив...
І так пройшов і день, і рік,
Прожила свій матуся вік.
Тоді й синочок прилетів,
Ввійшовши, наче онімів.
Як став до хати на поріг,
То на коліна впав із ніг.
Почав навколіжки благати:
«Прости мене, рідненька, мати...»
І лилась сповідь й сильний плач
Крізь нього шепотом – 
«Пробач...»
Не встиг із ненькою проститись,
Тепер не може з цим змиритись.
Назавжди у душі вина,
Що скуштував життя сповна.
Коли його чекала мати,
У рідних стінах свої хати.
І навіть в час, як помирала,
Усе синочка виглядала.
Бо серцем всім його любила,
Та до приходу не дожила…
Тож знайте істину одну:
Не відчувати, щоб вину,
Батьків шануйти при житті.
Бо стане пізно, й лиш тоді,
Проллється горем сильний плач,
Ніщо не варте вже – «Пробач...»
Сльозами час не повернеш,
Й батьків із того світу теж...
 
УКРАЇНА
 
Наша ненька Україна 
Всіх з добром стрічає.
Пісня рідна, солов’їна
Навкруги лунає.
Світить сонце на поля,
На рівнини й гори.
Мила серцю ця земля,
Всі її простори.
Яблуні в саду налиті,
Та на квітах роси.
Колоски блискочуть в житі,
Урожай приносять.
Тут батьківський дім навіки,
Рідні всі стежини.
І течуть струмочки, ріки –
Жили Батьківщини.
Як же гарно розцвітає
Степова калина.
Всіх завжди з добром стрічає
Ненька Україна!
 
РУКАМИ МАЙСТРА
 
На лоні літнього пейзажу,
Малюють фарби полотно.
У нім фрагменти декупажу,
І розцвітає вмить воно...
Малює пензлик рідну стежку,
Малює свій батьківський дім.
Сплітає фарбами мережку,
Дарує спогади усім.
Там річка, наче оживає,
Хлюпочуть хвильки у воді.
І сонце щире, добре сяє,
Лелеки звились у гнізді.
І ця краса руками майстра,
Несе історію часів.
На полотні зацвіла айстра,
Бо він цього так захотів...
 
ПІСЛЯ ДОЩУ…
 
Як гарно, як чудово,
Так різнокольорово,
Розлилась веселково –
Над річкою дуга.
На неї всі дивились,
Як хмари розступились,
Коли дощі скінчились –
З’явилась, як слуга.
Бо після грому, бурі,
Все небо, мов в зажурі,
І люди всі похмурі –
Неначе всесвіт спить.
Коли роса спадає,
Веселки промінь грає,
Враз сонце засіяє – 
Навкруг все оживить!
 
*** 
Митець не може просто жити,
У нього інший сенс буття.
Митець народжений творити,
Вселяти в витвори життя!
 
ВІДПУСТИ…
 
Врятуй мене... Твій погляд 
до нестями,
Веде у вирій незабутніх мрій.
Лишає в серці після себе рани,
А ти, чомусь, усе ж не мій...
 
Врятуй мене... Від голосу п’янкого,
Від нього обертом кружляє 
голова.
Кохання вічного й палкого –
Все обіцянки й лиш пусті слова...
 
Врятуй мене... Від себе, від самого,
Бо не взаємні наші почуття.
Мені не треба в світі більш нікого,
Нажаль, у тебе інший сенс 
життя...
 
Врятуй мене...
Врятуй, молю, благаю...
Бо це зробити можеш тільки ти.
Душею й серцем я тебе кохаю.
Мене ж ти просто, просто 
відпусти...
Наталія ГЛИНЯНА