Поезія.Микола Радиця

Поезія.Микола Радиця
А Я СВОЮ ПЕРЕМОЛЮ 
ВСЮ ДОЛЮ
 
А я свою перемолю
всю долю,
З невіри й відчаю
знайду стежки.
В душі позбудуся
страшного болю,
Щоби знайти свої
невисохлі трунки.
 
Я дощ в упряжку
постараюсь взяти,
І хмелем диким
разом прорости.
І замість меду –
ожину більш не брати,
Щоб в роті не відчути 
такої гіркоти.
 
В бездонні ночі
я заховаюсь в Тебе,
Щоб за Тобою
по ночах ходити.
Без їжі… без води…
лише для себе,
Тобою дихати,
кохати, жити…
 
Зірву до краплі 
кетяги калини,
Хмільний коньяк
я розділю на двох,
Немов морзянка
стугонять судини,
І нам простить,
що ми зробили, – Бог.
12.08.2016р.
 
А НА РУКАХ МОЇХ 
РОСТЕ ТВОЯ ДИТИНА
 
А на руках моїх росте твоя дитина,
Твоє дитя, залишене з коханням.
Пробач, що не змогла… 
А все ж повинна
Віддатися не щастю – 
а стражданням…
 
Твій пагінець, що ти в мені 
зростив,
Нехай росте на радість покоління.
Найбільш свободу по життю 
любив:
Без грому, без дощу, без сновидіння.
 
Нехай зима ніколи не стривожить
Твій лік душі – гордий і самотній.
А осінь трави під ногами косить,
І біль ховається у рамі підвіконній.
 
Нехай небачене – не буде тобі 
жахом,
І біль нечуваний – лиш тихою 
ходою,
А тінь покинута – відкинута лиш махом.
Пробач, що не змогла я розділити долю…
 
А на руках моїх росте твоя дитина,
Твоє дитя, залишене зі мною.
В пройдешній день гірчавить 
горобина,
А я все більш не відчуваю болю.
17.01.2017р.
 
ТУТ ЧАС ЗАВМЕР…
 
Забиті вікна і паркани
Все б’ють поклони у селі,
В пилу залишені стакани,
Самотні ложки на столі.
 
Побилась впавши черепиця,
Зламались крокви  на горі,
Через горище лиш зірниця
Ночами плаче по мені.
 
Залишив те, що мав жаліти,
І душі батьківські колись
Чекають, щоб мене зустріти,
Бо ж я ось тут-от народивсь.
 
Розбилась втома в дні прожиті,
У черепках – душа лежить,
У тузі й болю буду жити,
Тут час завмер…
Він, мабуть, спить.
26.02.2016р.
Микола РАДИЦЯ