Поезія Уляни Чернієнко

ІКАРАМ УЖЕ НЕ ЛЕТІТИ?
 
Архаїчні малюнки на вічнобезмежному тлі
непорочного неба... 
Ми - тіні із палеоліту,
мов скитальці сліпі, наче гості на рідній землі.
Нас штовхнули у прірву, 
пекельним злорадством прогріту.
 
За спиною у людства немало 
перейдених ер,
та чим далі, тим вужчі на честь
 і відвагу ліміти.
Хто стоптав первоцвіт? 
Хто сліди первозданності стер?
Що? - серцям не цвісти? 
що? - ікарам уже не летіти?
 
Перекраяні душі - статистика? кількість осіб?
що ж ми робимо, люди? осліпли чи позакладало?
Перетворює час наш Едем 
у пустелю Наміб,
О, який же тріумф - стати
(власним!) нещадним вандалом.
Читата більше віршів:Поезія Уляни Чернієнко