Руслана СТАВНІЧУК. ВПАЛО ЛІТО ЯБЛУКОМ У ЖМЕНЬКУ

Руслана СТАВНІЧУК. ВПАЛО ЛІТО ЯБЛУКОМ У ЖМЕНЬКУ
***
Впало літо яблуком у жменьку,
Вишні розгубили кольори, –
Ще учора сад був веселенький –
Скоро осінь, що не говори…
 
Вже помалу сизії тумани
Будять ранки плетивом своїм.
Осінь справжня скоро скрізь 
настане:
Прокрадеться в ліс, у поле, в дім.
 
Та не варто загадувать, журитись, -
За вікном ще літо золоте.
Життя умій в секунді прожити,   
Тихим раєм хай воно цвіте.
06.08.2018
 
***
Дотик душ – то щастя сокровенне,
Я про те для світу промовчу.
Душу ти свою відкрий для мене, 
Запали – як знак, – мені свічу.
Я ввійду тихенько, обережно, 
У любов я душу приберу. 
«Ти надовго? Говори лиш 
чесно...» – 
Я в тобі навіки поселюсь.
Де б не був ти –  близько чи 
далеко, – 
Житиму у серці і в думках. 
До душі торкнуся словом терпким,
Твій молитвою зігрію шлях.
18.07.2018
 
***
Присутність слова у думках –
То є довіра в вищій мірі.
Я з ним увись лечу, мов птах,
Все нові бачу ор’єнтири.
Воно зростає у мені
Неспішно, мов мала дитина,
У ранки чисто-росяні,
Як нічка зорі розпустила.
Те слово, вічне і святе,
Шлях почина в душі глибинах.
І з часом віршем проросте,
Чи думою у світ полине.
Цнотлива ця довіра слів –
Безцінний подарунок долі.
Щаслива я, що життя дні
Черпають силу в їх просторі.
10.07.2018
 
***
Простіть мені, нене, за слово 
не щире,
За кожну сльозинку на Ваших очах.
Лиш мамою ставши для себе відкрила
Яким глибоченним є біль і є страх.
 
Тепер я вже знаю безодню одчаю,
Коли від безсилля в тумані весь світ.
Схилила би небо, та сил не стачає,
Крилом огорнула б дитятко від бід.
 
Простіть мені, нене, за ночі безсонні,
Нелюдської праці за довгі роки.
Тримаючи сина пухкенькі долоні
Свої усвідомила всі помилки.
 
Матусенько! Нене! Моя найрідніша!
Мій світе, опоро, відрадо моя!
Низенько схиляюсь, поклон б’ю Вам віршем.
Хай славиться світле матусі ім’я.
25.06. – 03.07. 2018.
 
НЕ ПИШИ ТАК ЧАСТО, ЩО СУМУЄШ…
 
Не пиши так часто, що сумуєш,
Краще уночі приходь в мій сон, –
Разом ми забудемо минуле 
З дотиком закоханих долонь.
Не проси пробачення щоразу – 
Поки долетять твої слова
Я уже забуду про образу, 
Аби лиш любов була жива… 
Ти не обіцяй казкових замків,  
Знаю, – стануть пусткою вони. 
Подаруй себе ти до останку 
І мене в любові не вини. 
Бо й сама я знаю – винувата, 
Що люблю тебе без вороття. 
І нема мені від цього ради,
Бо ти – мука й ти – моє життя.
28.05.2018
 
ДРУЖИНА ВЧИТЕЛЯ 
 
Густими зморшками пооране чоло
Спрацьовані і мозолясті руки...
Тужливий погляд зачепився за вікно, 
Тяжка біда для жінки – страх 
розлуки.
Літа примостилися сріблом на плечі,
Горя пелена заслонила очі.
Єдиного свого чека кожен вечір, 
В іншім світі милий – вірить 
не хоче.
Бо життя усеньке йому 
присвятила,
Ним марила, дихала всі ці роки.
Вчителя дружина – його тил і сила,
Надія, опора, любов на віки.
Серця не жаліла, здоров’я і часу,
Віддавала все милому своєму.
Хвилиночці кожній, проведеній разом,
Раділа, немовби раю-Едему. 
Стільки було планів, задумів, роботи!..
Мріялося разом бути до кінця.
Раптово ввірвалась вісником скорбота –
Полинув коханий в Небо до Отця.
Заступили хмари сонечко 
яскраве, –
Відтепер для жінки почорніли дні.
І вони у вирій злітають роками,
Сердешній здається, що вона у сні.
Прокинеться зранку і все як раніше –
Ріднесенькі очі сміються теплом.
Нема сил терпіти цю розлуку більше...
О, Боже, чому це на яву, не сон?
Не уміє жити без вчителя свого,
Без його ласкавих й виважених слів.
Душа жінки плаче, ридає небога.
Спогади лишились щасливих років...
12.07.2018  
 
***
Мій соколе ясний, орле 
сизокрилий!
Де ж бо ти літаєш? У якім краю?
В сторононьці рідній жде тебе дівчина
День у день роками, втирає сльозу.
 
Вона все чекає і кохає вірно,
Палко молить долю за тебе щодня.
А ти все літаєш в далекій країні.
Чи тужиш так тяжко, як тужить вона?
 
Її миле личко печаль  полонила,
Все серце гризеться: «Як він там один?»
І хвилину  кожну все думкою лине
До рідного свого. Бо це на віки.
25.05.2017
Руслана СТАВНІЧУК