САМА. Галина ОНАЦЬКА

САМА. Галина ОНАЦЬКА
САМА
 
Мело й мело сьогодні звідусюди:
Обнявшись, небо і земля 
злились.
Мороз й собі – дихнув на повні груди,
Аж коси у вербиці розплелись.
Принишкла за тополями 
хатина.
Напнув їй хустку білу сніговій.
Притихла, задрімала, як дитина,
Втомившись від насичених подій.
Аж по-під вікна намело замети.
Крізь сито сіяла зима свою муку:
Поприсипала стебла очерету
Й весь скарб, що назбирався на віку.
Копичка сіна і прикриті дрова,
Тинок і невисокий перелаз,
Колода-лавка за двором 
вербова –
Усе сховалось на непевний час.
Прочистить стежку бабця 
вийде з хати,
Сніжок пухкий з порога замете.
В хлів до корівки стежку 
протоптати,
Погодувати Лиску – то святе.
А потім дрова нанесе 
знадвору, –
При святі би вчинити пироги.
Проснеться піч пашіти жаром споро, 
І крізь віконце блимнуть 
на сніги.
Укутає рушник хліби духмяні
І пиріжечки виляжуть рядком:
Аж світяться, як сонечко рум’яні,
І глечик поряд, з теплим 
молоком.
Усе готово. Але де ж то гості?
Чи налякав мороз, сніги, зима?
Летять пушинки білі з високості…
Сидить старенька за столом сама…
17.01.19
 
КОЖЕН МАЄ СВІЙ ХРЕСТ
 
Сотні  зоряних мрій я в долоні з дитинства збираю.
Геть розвію печаль від холодних осінніх вітрів.
Я дорогою йду. Чи до раю вона? 
Я не знаю,
Бо на ній: і шипи, і каміння, і сльози, і щастя, й надрив. 
 
Я дорогою йду, де січуть мені зими в обличчя.
Я прохожу крізь біль. Обпалила  дорогу війна.
І тривоги земні знов у вир грізний всесвіту кличуть.
Я тримаюсь, я йду…  Дяка Богу, що я не одна.
 
І від теплих долонь – на душі 
і у серці надія.
І каміння, й шипи не такі вже стають і страшні.
Я люблю, я живу: хай з 
помилками, так як умію.
І суддею Господь, як і всім, 
колись буде й мені.  
 
Але я не спинюсь, не скорюся 
дощам і тривогам.
Перехрестя й стежки: все що дасть мені доля – моє.
Кожен має свій хрест, та я вірю в добра перемогу,
І що справжня любов у цім світі холоднім ще є. 
24.01.19
 
У СЯЙВІ ДНЯ
 
Дзвенить краплинчасте 
намисто:
Бурульки звісились з дахів,
А день зимовий, урочистий,
У сяйві сонця і снігів.
 
Це небо – бірюза без краю,
А сніг так дивно мерехтить.
Крізь плеса часу зазираю:
Весна вже скоро задзвенить?
 
Крізь неба призму золочену
Я бачу яблунь  зореквіт:
Рожеву мрію нескінченну
І трав шовкових малахіт.
 
Та ще весна на півдорозі,
Ще сніг не вистояв своє,
Пече сльозинка на морозі –
Проміння в кризі виграє.
 
Мов з неба сходить просвітління,
Земля все ж скоро оживе,
Попри зимове ворожіння
Життя зародиться нове.
 
І буде зелень! Море квіту
В буянні трепетнім садів!
І серце, сонечком зігріте,
Відтане вмить від холодів! 
22.01.19
Галина ОНАЦЬКА