ТВОРЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ «ЛІРА» (м. Кам’янець-Подільський)

ТВОРЧЕ ОБ’ЄДНАННЯ «ЛІРА» (м. Кам’янець-Подільський)

Светлана Креминская

 
ПОГИБШИМ   ВОИНАМ  
МАЙДАНА
 
Небесной сотне нет 
обозначенья, –
В канонах церкви нет  таких святых.
Мы сами, всенародным 
уваженьем,
Бессмертный подвиг освятили их.
История узнала, кто был 
правым, –
В борьбе с врагами истина одна.
Стучала сердцем на майдане правда,
Пролилась кровью праведной она.
Герои Украины! Вы поднялись
К вершине славы мужеством своим.
За нашу волю до конца 
сражались,
За нашу долю спет бессмертный гимн.
Клянемся – не забудем ваши лица,
Клянемся – не забудем имена,
Клянемся – ваших подвигов 
страница
Навеки в нашу память внесена!
 
Неля Лещинська
 
МИ ТАКИМИ НЕ БУЛИ
 
На лавочці вздовж будинку  бабусі сиділи,
Та про щось  поміж собою тихо 
говорили.
А з  сусіднього будинку 
виходить Оксана,
Струнка, гарна, при параді, дуже модно вбрана.
Ненароком там з’явився 
молодий хлопчисько,
Взяв за талію її, та й вклонився низько.
Вони міцно обійнялись, та у двох подались.
Тут бабусі  сполошились,
На всі боки роздивились,
Тай давай судить й сваритись:
Ну, яка ж ото спідниця,
На верху  усі сідниці,
Голий пупець, голі груди,
Ну, рятуйте, добрі люди!
Дід Петро на другій лавці
Про щось тихо міркував,
Як почув оцей  весь гомін
Мало з лавки він не впав:
«Годі Вам, тож  зупиніться
Та на себе подивіться»...
Враз бабусі загули:
«Ми такими не були».
Зараз я Вам пригадаю
Я все добре пам’ятаю.
Гарний хлопець був у формі,
А ти, Галю, на платформі,
Непристойно танцювали
Стилягою тебе звали.
А ти  дорога, Марино,
Люба, милая  дружино,
Пам’ятаєш? Як з тобою, в скирті 
ночували,
Потім мене брати твої, за чуба тягали.
А як взнали наші рідні, то нас повінчали.
Три місяці по весіллі, 
ми батьками стали.
Тож не треба так кричати,
Судить всіх негоже
Діти наші, так сказати,
На нас дуже схожі.
 
Людмила Новіцька
 
ПОЕЗІЯ
 
Поезія – то є весна,
Коли струмки біжать до річки.
Поезія – маленька  краплинка 
роси
В яку зібрались почуття і всі думки.
Поезія – то є рожеві окуляри,
Крізь них не проникає зло,
Поезія – добро, кохання
Яке буде й завжди було.
Поезія для мене – то життя,
Повітря і живильна сила.
Поезія здіймає мене ввись,
Розправивши свої могутні  
крила.
 
Я –УКРАЇНКА
 
Я пишаюсь, що я українка,
Що живу в благодатнім краю,
Де родюча земля,
Де річки повноводні,
Де квітучі сади,
Де луги запашні.
І де люди привітні і щирі,
Раді всім, хто із миром до нас приїздить.
Двері завжди для друзів відкриті,
Хлібом й сіллю зустрінемо їх.
А хто зброю на нас підіймає,
То від неї загине у мить.
 
Галина Пушкаренко
 
СЕРЕБРИСТАЯ ПЕСНЬ 
РУЧЕЙКА
 
Серебристая песнь ручейка,
а трава – словно шёлк зелёный.
Взгляд лучистый, рука в руке,
Я романтик в тебя влюблённый.
Танцевали с тобой босиком,
под журчанье ручья и свирели.
Отдыхали в траве потом
и друг другу в глаза смотрели.
Чья-то песня звучала с небес.
Ей в кустах подпевал 
пересмешник.
И молчал зачарованный лес
Я уста целовал нежно-нежно.
Где же юные наши года
Серебристый ручей 
говорливый,
Не забыть мне, поверь никогда
Взгляд лучистый и голос 
игривый.
 
Інна Єкимова
 
***
Нічні ліхтарі, немов тихі поети,
Нотують з сніжинок світлі думки,
А на алеї тінь силуету,
Вона ж  без нотатника,пера і руки.
Вітер натхнення дмухнув 
незабаром,
Ліхтар посміхнувся й промовив: «Пиши».
Різні слова і рими ударом
Швидко лягали на чисті листки.
Вітер натхнення не завжди 
приходить,
Кличуть до себе нічні ліхтарі.
Тихо по місту тінь якась ходить,
І водить вона свої думи ясні.
 
ВЕСНЯНИЙ НАСТРІЙ
 
Грають сурми пташиним співом,
Цвіте  кохання маком в полях,
Волошки шепочуться із небом синім,
Вкритий ромашками барвистий шлях.
Сонце сміється на дівочім обличчі,
Веснянки штовхаються на біленьких щоках,
Вітер розчісує коси і свище.
«Кохаю!» – звучить на чарівних устах.
У Всесвіті загублена душа
І в галактичному пилу її немає.
І, мов ядриночка, хвилююча 
сльоза
Душу живу у вічності шукає.
Зірки горять яскраво далеко   угорі,
Хоча, відомо, приречені на спалах.
На кольорових шпальтах матінки Землі
Долі зірок у вікових порталах.
 
Євген Шаган
 
ПРО УКРАЇНУ
 
Україна прадавня держава
Ти була колись Київська Русь
Притерпіла ти горя не мало
Я тобою постійно гордюсь
Ти століттями була під гнітом
Різних націй, народів, катів
Над народом постійно 
знущалась
Різні зайди, хто тільки хотів
Не одні промайнули століття,
Не одні були в нас вороги,
Всі знущання стерпіла ти 
мужньо
Україну усе ж зберегли.
Були турки, татаро-монголи,
Був литовець, був німець, поляк
Над тобою кати всі знущались
Всі по різному, хто тільки як.
А ще є у нас ворог постійний
Ти північний сусід «старший брат»
Нас постійно вони зневажають
З України все люблять лиш брать.
А в останні роки обнагліли
І війною пішли вже на нас
Кілька років як Крим захопили
А ще далі зашли у Донбас
Як Україна стала вільна
І незалежна від Кремля.
Вони від цього озверіли
Не хочуть бачить нас здаля.
Нас тепер діти захищають
Від цих «загарбників братів»,
Знов Україну підкорити
Путін проклятий захотів.
Ми переможем цю навалу
Позбудемся таких «братів»
І заживем тоді, як треба
Так, як народ наш захотів.
 
 
Світлана Маркова
 
ДУШІ
 
Трудись, душа моя, не спи,
Не для землі ти, а для Бога
І для високої мети
Мені у дар дана від Нього.
В собі безцінний скарб несеш –
Любов, надію, віри зерна;
У щасті – ти не знаєш меж,
Й горюєш горе не екстерном.
Усе в тобі, душа моя!
Чого ж боїшся ти й мілієш?
Без тебе – просто тіло я,
Хіба цього не розумієш?
І малодушною стаєш
При всім багатстві духу й волі?
Життя пригублюєш, не п’єш,
Боїшся трунку? Та без солі
Й саме життя не є життям,
А просто сірим існуванням.
Згрішиш – рятуйся каяттям,
А без гріха хіба страждання?
Живи, душа моя, іди
Лише  вперед, лише  до Бога.
Які привабливі світи,
Та все від Нього і до Нього.
Сьогодні якір підніму,
Хай вітер дме в твої вітрила.
До світла линь крізь морок-тьму
Душа моя, не бійся мила.
З тобою вічність нам дана,
То ж чи боятися хвилини?
З тобою доля в нас одна,
Бо разом ми і є Людина.
Давай хвилиночку оцю
Ми проживемо так як треба,
Життям віддячимо Творцю
В надії дивлячись на Небо.
 
Елеонора Федорчук
 
ОРГАННИЙ КОНЦЕРТ
 
Торкаються пальці до клавіш 
потрохи.
Яка це чудова і радісна мить!
Душа молодіє і рветься до Бога,
Бо музика ангельська в небо летить.
Мовчіть, репи, роки, потуги попсові.
Тут грає величний безсмертний орган.
Стихають усі непотрібні 
розмови.
Ця музика – ліки для зболених ран.
До нас, як дуби величаві столітні,
Звертаються Моцарт, Вівальді і Бах.
І рвуться усі перепони всесвітні,
Зникає зневіра, сум’яття і страх.
Блаженство і спокій 
наповнюють душу
Лиш чуються звуки 
божествених труб.
І скрипка, як втора, зітхнути 
примусить,
І «Аве, Марія» злітає із губ.
За мить усе стихло. Від сплеску овацій
Здригнувся костел величавий старий.
В єдинім пориві, натхненні до праці
Духовної встали усі як один.
І довго ті оплески щирі лунали.
Як висловить вдячність іще ми могли
За звуки чарівні, що в душу ввірвались
І відгомін в серці назавжди знайшли.
 
Людмила Кур’ян
 
ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ
 
Приходь до мене без дзвінка,
Бо вже давно відкриті двері, –
Ждуть мої серце та рука
Твого тепла в кохання ері.
До почуттів зроби лиш крок –
Й любові вибух не зупиниш,
І злетимо ми до зірок,
Де самоту чекає фініш.
Дзвінків не треба й марних слів,
Важливо – почуттями жити,
Щоб кожний з нас любов зумів
Один для одного відкрити.
Настануть щастя ночі й дні
Жагучі й різнокольорові,
І ти освідчишся мені
У вічній вірності й любові.
Приходь, відкриті двері, жду, –
Кохання вже дало нам волю,
І ми на почуттів меду
Збудуємо щасливу долю.
 
Антоніна Яковенко
 
СПОГАДИ ДИТИНСТВА
 
Живу теперішнім, минуле тільки сниться,
Те, що було, його вже 
не вернеш.
Від спогадів отих мені чомусь не спиться,
Та з пам’яті думок не проженеш.
Думками лину в батьківську домівку,
Перегортаю років сторінки, –
Зайду до хати, сяду на долівку,
А мати випікає пиріжки.
Пахтить із печі, так і хочу з’їсти
Отой пиріг, що з сиром, 
і мачком,
А мати ніби серцем відчуває:
– Візьми, свіженький, з’їш із молочком.
І враз згадалися дитинства роки,
Тепленька хата, тато, мама, я,
Ось тут робила свої перші 
кроки,
І вимовляти вчилася слова.
А як любила я своїх сусідів!
Біжу до тітки Ксені по росі,
Заплуталась в городі в картоплинні,
Й так хороше, так радісно мені!
Матуся вийде з хати й ніби сварить:
– Ти знову до сусідів утекла?
Та тітка на руках мене тримає:
– Не лай, Ганусю, вона ще мала.
А скільки було радості в дитинстві,
Коли врожай збирали восени.
Аж дзеленчали відра від картоплі,
По всім селі стелилися дими.
Я біля мами бігала, раділа,
Десь в бур’янах гарбузика знайшла,
Та печену картоплю із багаття їла.
Яка ж вона була тоді смачна!
Як вечір прийде, сядем біля хати,
І слухаємо в травах цвіркуна,
А небо зорі розсипає діаманти,
Десь ніжна пісня по селі луна.
Роки летіли, наче птиці в вирій,
У мої коси вже закралась 
сивина.
Та як згадаю, Богу помолюся,
За щастя, що в дитинстві 
мала я.
 
Олег Мучник
 
***
На ярмарку розпродажу життя,
в аукціонних залах днів лeтючих,
із молотків освячeні чуття,
злітають в прірву усмішок 
лискучих.
Торгівля совістю, биттям живих ідeй.
Звичайний лот-душі бeзсмeртна сутність.
На тих прилавках-майбуття дітeй,
і чиста кров за вдавану
могутність.
Мозолі хтось за сльози продає,
здоров’я залишки за крихти благ збуває.
Красу свою корчує, роздає
тим, хто її наскрізно прогризає.
Хтось eкспортує молодість в світи,
юнацький зарал, богатирську силу,
і гнe над полуницями хрeбти
і палаци підносить в нeбосхили.
Вирує, смeрчокрутиться базар,
тут мусиш продаватись, бо загинeш,
вінцe господній, хай ти лиш 
товар,
крeши мeтал, навік 
заснeш-спочинеш.
 
Леся Руснак (Приліпко)
 
А ХТОСЬ ЧЕКАЄ
 
А хтось чекає на твій дзвінок
В самотності плед загорнувшись
Шле сотні прохань до зірок
В кільце хвилювання 
стиснувшись
А хтось боїться зімкнути очей
І телефон хоч на хвильку 
відкласти
Щомиті торкається твоїх речей
Щоб в твій аромат, мов в обійми упасти
А тобі лінь слухавку здійняти
Бо що тобі чужі переживання?
І залізні твого егоїзму  ґрати
Тебе не пустять до добра 
світання
Життя коротке! Схаменись
Не відкладай «на потім» 
жодного дзвінка
Бо може й не настати те «колись»
А відчаю сльоза буде гірка
 
ЩАСТЯ...
 
Щастя ховається в дрібничках
Лиш варто роззирнутися 
довкола
Воно причаїлось в посмішках і 
звичках
Для теплих слів воно – основа
 
Щастя придбати неможливо
Життя чуже  вперто копіюючи
І щодня сидіти на дивані ліниво
В уяві майбутнє малюючи
 
Щастя любить гавань тиху
Де про нього не кричать
Воно цінує справжню втіху
І віри в диво благодать
 
Щастя не злічити у банкнотах
Воно з чудес химера і добра
Воно прожива на емоцій  
частотах
Воно – вражень-скарбів 
величезна гора