УЯВНО. Дем’ян ЛЬВІВСКЬКИЙ

УЯВНО
 
Уявно теплими степами,
ми чуємо що скоро стане,
біля хатин зелені сади,
і разнобарв’я мильні драми
Бенкети сірого свавілля.
 
Бурштин...
Ані у нас лише рілля...
Де помаранчеве дозвілля?
Де синьооке білозір’я?
Біля червоного наряду,
уявні бджоли в канонаду!..
 
І біля мого потойбіччя,
чіясь нудна старенька притча.
Земля сира, і буде далі,
хустин..
А килим степ собі не сплів.
І присвятивши всі медалі,
я зомлів, а я зомлів..
 
СЕНС ЖИТТЯ
 
Та в чому сенс мого життя?
Чи може сенс в житті другому?..
І брязкіт кайданів в ногах,
а я щосили кличу Бога.
 
А поривавши, байстрюки
ликуючи скандують:«воля»,
а про ришітку і кнути,
забули вдячення народа.
 
Згубили черстві язики,
чарівне слово, не фальшиве.
Згубили сенс в тому житті,
чи може сенс в житті другому?
 
ВЧОРАШНІЙ РАЙ
 
Великий пай,
вчорашній рай,
Старе село що видно гай.
Ми філігранно пили чай.
не видно ран,
сердешний май,
це все мій суржик,
надихай!
 
Маленький дім,
кривавий бій.
Куріння в попиту повій,
що спонукає голос мій.
Шаланди плач,
тернів палач.
шукає:«чей?:
Я не Єней.
Серед людей,
не жди вістей.
 
Чи це косплей?
Пекельний день...
Корінням вріс,
зловити крис,
немає міст.
Шалений тиск.
Материн плач,
почути час.
 
Бо не знімешь,
себе з небес.
Черемовець,
людських сердець.
себе знайди!..
Урвавсь терпець!..
 
МНЕ ОЧЕНЬ СТЫДНО
 
Мне очень стыдно за свои слова,
и то когда, я говорил о вечном.
И хоть не клавиатура, а рука,
хоть слово, но оно будет 
сердечным.
 
Мне очень стыдно, то когда 
люблю,
я обижаю больше чем жалею.
Богиню свою не боготворю,
а только изредка лилею.
 
Мне очень стыдно за наш 
менталитет,
и если говорить со смыслом,
меня лишь манит запах сигарет,
прокуреный похоже, и с 
одышкой..
 
Мне очень стыдно наблюдать,
измену за минутное желание.
И всем, как и мне порою не 
понять,
Что быль, а что помехи в 
подсознании.
Дем’ян ЛЬВІВСКЬКИЙ,
 м. Шахтарськ 
Донецької обл.