Вікторія СКУРАТОВСЬКА- КРАВЧЕНКО. МОЄ КОХАННЯ МАЄ ДИВНІ ОЧІ

Вікторія СКУРАТОВСЬКА- КРАВЧЕНКО. МОЄ КОХАННЯ МАЄ ДИВНІ ОЧІ
***
Моє кохання має дивні очі,
Очі зими в прозорості буття.
В них загубилися мої думки жіночі
Бажання, прикрості і біль всього життя.
Моє кохання має дивний подих,
Подих зими, що здатен опекти.
Воно не залишає мені жодних
Дивацьких мрій із наміром втекти.
Моє кохання має прохолоду,
Зимову свіжість у яскравий день.
І тим в життя приносить насолоду
Наче Різдво, що зіткане з пісень.
Моє кохання дивне і холодне,
Хоча прозоре, чисте, неземне.
У нім колись хтось заховав безодню
І щастя відчайдушно мовчазне.
Моє кохання має дивні очі,
Зимові очі, з подихом зими.
Там спокій сам казки мені шепоче,
А радість вишиває килими.
 
***
Я одягнуся сивими дощами,
Коси прикрашу промінцями
сонця.
Зорі зберу у кошики ночами,
Щоб прясти чудодійні волоконця.
 
У вітру відніму шаленість мрії,
У хмар – казки і м’якість неосяжну.
І оживуть залишені надії,
Утворюючи дійсність снів 
прекрасну.
 
І подарує море мені сили,
А небо – висоту і безкінечність.
Навіщо я тоді так рвала жили
Вирівнюючи долі суперечність?
 
Навіщо те нав’язане безумство
І шлях не свій, а копія відлуння?
Наче чуже не прощене чаклунство
Над джерелом святого 
повнолуння.
 
Я одягнуся полум’ям багаття,
Пущу на волю всі свої бажання.
Повикидаю те старезне шмаття,
Що породило тугу і страждання.
 
Махну руками, наче вони крила
І в танці закружляю над землею.
Нарешті маю, що завжди хотіла,
Нарешті стану на шляху зорею.
 
В душі відкрию замкнені віконця,
Прикрашу світ свій дивними 
речами.
В коси вплету промінчики від сонця
І одягнуся сивими дощами.
 
***
«Чому ти молишся? – спитала якось донька, –
Чому звертаєшся до Бога 
з молитвами?
Сама ж казала – в нього є долонька
Одна для нас, а друга 
з божествами.
Він знає все: і добре і провину.
Він любить всіх, про кожного подбає…
Чому ж ти молишся у вільную хвилину?
Ти думаєш що Бог чогось не знає?...»
Я посміхнулася: «Яка ж ти ще маленька
І хочеш знати істинність кохання!..
Молитва – це краплиночка дрібненька
В якій любов моя і покаяння.
В якій вся вдячність, що душа маленька
Великій силі може віддавати.
Це мить коли беззахисна 
й слабенька
Душа безмежно може 
розмовляти…
Скажи, як довго можеш ти без мене?
Біжиш кудись, а потім знов вертаєш.
А ввечері як прийдеш 
то натхненно
Про всі події враз розповідаєш…
От так і я тихесенько із Богом
Крізь молитви постійно 
розмовляю.
Це не назвеш байдужим 
монологом,
Бог знає так, що я його чекаю,
Що вдячна за життя і всі хвилини
Коли змогла у спокої прожити.
Що вдячна за захищеність родини,
Можливість добре щось в житті творити…»
Вікторія СКУРАТОВСЬКА-
КРАВЧЕНКО