Закотилися спогади, зникли, мов яблука-паданки... Ірина КУЛАКОВСЬКА

Закотилися спогади, зникли,  мов яблука-паданки... Ірина КУЛАКОВСЬКА
Ірина Кулаковська народилася в 1976 році. Мешкає в Чернігові. Пише вірші, прозу, пародії. Друкувалася в періодичних виданнях, колективних збірках, альманахах. Автор поетичних збірок «Скіфія Висохлих Сліз» та «Нехай проллється сніг». В співавторстві з  письменником Сергієм Дзюбою написала книжку для дітей «Потягуськи». Деякі вірші покладено на музику чернігівськими музикантами Іриною Єременко,  Оленою Івановою та нар. арт. України Мариною Гончаренко. Лауреат обласного конкурсу «Краща книга року», дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов».
 
* * *
Так затишно у тебе на плечі.
Шумує ніч дощами зорепаду.
Збирає вітер зграї хмар в ключі.
Бринить роса на гроні винограду.
 
Так тепло загорнутись, наче в 
плед,
В п’янливу млість, настояну 
на травах.
Ліхтарне світло липне, ніби мед,
Сповзає і в пелюстках мре опалих.
 
На крайці літа горнеться листок
До вуст палючих, мов мотиль 
до свічки.
Із поруділих схилених гілок
З хрипким відлунком облетіли 
дички.
 
Алея вже зелений стрій втрача.
Вологих крон палають кумачі.
Ця осінь – наполохане дівча.
Їй затишно у тебе на плечі.
 
* * *
Та, від кого ідеш на чотири 
вітри, –
Просто вітряна жінка в лахмітті, підшитім вітрами.
Хочеш, згадку про неї до щенту 
зітри.
Хочеш, в серці носи всі її 
зневіряння і шрами.
 
Їй давно вже не мариться відблиск червоних вітрил,
Лиш волання вороняче й гальки приглушений хруст.
Заплітаються в коси послін 
і гнучкий дев’ясил.
І слова, як піщинки, з обвітрених 
сиплються вуст.
 
Говорити на вітер, доріг 
розгортати сувій.
Голомозі дерева обабіч зарослих 
узбіч.
Їй за брата віднині гарячий лихий суховій.
Їй за посестру глупа, чеканням 
присмачена ніч.
 
Поки ти у завіях долаєш свої 
вітряки,
Поки ти обіймаєш розпусних 
п’янких повітруль,
Відчай грає сонату із нею 
в чотири руки,
Місяць дивиться в очі крізь м’яту розпатрану тюль.
 
Все пустивши за вітром 
під лемент пролітних птахів,
Від сліпучих сивин, що так щедро розсіює грудень,
Ти вертаєш до неї із тисячі битих шляхів.
Ти вітриськом вриваєшся в тихий незатишний будень.
                           
 * * *
У бузковий наш присмерк шляхи всі снігами заметено.
Де бурунився сад – ні пенька вже, лиш пустка німа.
Павутиння років – недоладне 
обтіпане плетиво.
Павутиння думок хилитає 
холодна пітьма.
 
Закотилися спогади, зникли, 
мов яблука-паданки.
На пожовклих світлинах тепер 
не впізнати облич.
І обкльовує ворон години – 
важкі виноградинки.
І плетуться, тремтять чагарі 
пообабіч узбіч.
 
А колись ми брели крізь весну 
і на відстані дотику
Слів складали узори, захмарні 
шукали світи.
І вбирали ночей запахущу 
п’янливу екзотику,
Не сказавши одвічне 
і не перейшовши на «ти».
 
Як же іноді хочеться в сон той 
до крику, до відчаю!
Хоч постояти поряд, хоч тінню 
згоргнутись в кутку...
Та в життєвій хурделі давно ми 
блукаємо з іншими.
Тільки в присмерку зорі – 
розсипані квіти бузку.
                            
* * *
Дівча загралось... Зранена весна
Зі стовбурів пробитих юшить 
соком.
В мілких калюжах – неба глибина.
В бруньках бубнявих – вигини 
бароко
 
Дівча награлось... Шмат брудних снігів
Вростає в землю, прориває 
рястом.
Хлюпоче день, виходить з берегів.
І ниже дощ лункі краплини рясно.
 
Дівча догралось... Вишень 
білоцвіт
Лоскоче, ніжить, в’яне на осонні.
І цибенить із зашкарублих віт,
І налипає на гарячі скроні.
 
Дівча програло... Слів в’язкий 
кисіль.
Кущів обдертих бляклі поторочі.
І той, із ким брели крізь заметіль,
Приходить нині в сни важкі, 
пророчі.
  
Ірина КУЛАКОВСЬКА