Заварю тобі каву на краплях дощу...Євгенія ЮРЧЕНКО

Заварю тобі каву на краплях  дощу...Євгенія ЮРЧЕНКО
***
Заварю тобі каву на краплях 
дощу...
В блискавиці візьмемо пригорщу струму...
Дощ наплачеться з вікнами днів 
до схочу,
ми розділимо солод і гіркоту суму.
Благородно гірчать кращі зерна спокут...
Будуть зайві слова і всі інші напої,
зайві будуть гарячі дотики рук,
наша кава з дощу цю грозу 
заспокоїть.
Розливається краплями дощ по 
плечах,
гоїть рани від опіків чорної спеки.
Усміхайся дощу... Він із нами 
мовчав,
коли ми залишали долину 
ацтеків...
 
***
Цілуєш неквапом, дивуються 
перехожі.
Вуста заблукали у ямочці 
на щоці...
Спиваєш цю днину ясну і для нас погожу,
і шлях вкотре губиш у теплій моїй руці.
 
У лініях перехрестя із ком 
і крапок,
в зіницях блукають наввипередки міражі.
Затишшя думок. Теореми складні і знаки –
дилеми від світу наразі для нас чужі...
 
***
Колір безодні твоїх очей 
фарбує свідомість примарним 
дотиком...
Тонути ув очах – буденність 
у Вічності...
Із усмішкою, без прикрості 
згадаєш... долоні на своїх плечах,
і напій – на двох один.
Залишу тебе там, де бурштин 
і дещиця смарагдів.
Вбачаю тиху сакральність 
янгола...
Бентежно-спраглого...
Загадково підтрунює літо.
Плодам личить дозріти...
В затінку літнього дня
відквітла яблуня...
Алергія невиліковна,
доки панує брехня.
Забудь... Кавовий антидод
чи ртуть зі шкляного термометра?
Гаряче? Щось в цьому є від 
хиткого барометра...
Тиск... атмосферний дивує 
сталістю.
В політ над безоднею рушаємо... 
радісно!
 
***
У свідомості зостався
бляклим гербарієм,
з корінням засушеним
в улюбленій книзі.
Прогулянки піші 
і ніч в планетарії,
і хвиля бажань
приморського бризу...
Імаго зміцнює крильця
в коконі,
завчасно звільнене,
тріпоче-кається.
Вечеря. Тиша.
Салат із броколі...
Гербарій у книгу
свою повертається.
 
 
***
Міокард відлунює гучно новою прозою,
і від того спекотно і навіть прісно.
Заіскрились зіниці блискавками і грозами
і здіймається буря без вас 
у вашому місті...
Ти рахуєш удари, як стукіт 
годинника,
що у спадок отримав колись 
від старого грішника.
У тобі його сум і дещиця дивного схимника,
і спонтанність думок строкатого 
пересмішника.
Міокард захлинувся словами... 
Врятує діастола...
І розміреність дій у пориві 
стрімкої систоли.
Відьма-ключниця щойно в’язкою дзвінко брязнула,
апогеї спектаклів фарбами 
пишеш різними…
 
***
Нишпорка шукатиме істину серед думок,
проникне в минуле через портал старого будинку спогадів.
Спина до спини, і один лиш крок
руйнує єдність ваших світоглядів.
Нишпорка серед шпаргалок твоїх,
давно забутих на перших лекціях...
Вона побудує хиткий місток, без 
зброї...
Війна на сумних сугестіях...
Нишпорка сміхом розкрає час, 
що був, і що буде завтра.
Нишпоркою побуде один лиш 
раз, а можливо, не варто?
 
***
Цегла із Вавилонської вежі, 
розбита і часом обвітрена, 
залягла у мури нашого міста, 
не знищена термітами.
обвуглена, обшарпана, 
старезна, як світ...
цегла із Вавилону нагадає про гніт 
розбрату 
інакомовного колись і тепер, 
і далеч дороги від Брами Бога 
до волі неба...
цегла із Вавилону принишкла в 
новій будівлі 
і тихо сопе, 
десь під покрівлею, 
відчуваючи спеку сум’яття нової доби.
Стара і обвуглена, мовчки 
спостерігає занепад. 
Змінюються століття, 
а людство ніяк не позбудеться її, 
виплеканої у вогні.
 
***
Сміх зростає в геометричній 
прогресії,
розсіюється у повітрі
мозаїкою рефлексії.
Випиваємо день неквапом,
залишаємо лід на денці...
Нас бентежить холодна м’ята
і розлиті промені сонця...
Поворожим на гущі ночі,
бо долоні в твоїх долонях...
Ув очах прочитати хочу,
що приховане від сторонніх...
Євгенія ЮРЧЕНКО,
смт Головине, 
Черняхівський р-н,
Житомирська область