ЖІНОЧНІСТЬ. Тетяна ПРОЗОРОВА

ЖІНОЧНІСТЬ. Тетяна ПРОЗОРОВА
ЖІНОЧНІСТЬ
 
Жіночність... так щиро, і все ж – 
загадково...
Віконце у Всесвіт, і не осягнеш...
Є в Жінці у кожній чарівність 
казкова,
Є бурі й торнадо, і ніжність без меж!
 
Закутає темряву у сонцесвіти,
Водночас потрапиш в солодкий полон!
Це в неї – з дитинства закоханий вітер,
Це нею так мріє родинний вогонь!
 
І хмари розвіє твої, і тривоги
Легесеньким дотиком вуст до 
плеча,
Спокусниця та ще, та все-таки – 
з Богом,
Найперша Його заповітна свіча!
 
В долонях її – невідомі джерела.
Несказані, чисті, святі і легкі,
Із них напуває й волошку, і лева,
Це – звично, це – просто, адже ми – жінки!
 
Її віднайдеш по своїй, особливій,
Із тисячі-тисяч яскравих прикмет.
І кожна – кудесниця, й в кожній звабливо
Дрімає в якійсь таїні ...міномет!
 
Приваблива, трепетна, в шалі
бузковій
Палка й нездоланна її таїна!
Жіночність... так щиро, і все ж – 
загадково...
Планета Жіночність... у Світі – одна!
 
***
А Весна – не спитала, чи мир, 
чи війна,
А вона – всі кордони долає!
Це їй – владу дала неземна таїна,
Це вона нам листи надсилає!
 
Це вона по-дівочому, ніжно,
в анфас,
Посміхається й сипле коралі.
Так було, є, і буде завжди після нас
На усіх надчасових спіралях!
 
Твій замріяний сад, мов сторіччя назад,
Снить, в туманнім закутаний
пледом,
І так літепла прагнуть бруньки, так хотять
Вже п’янким наливатися медом!
 
І, розправивши крила, злетять, й душу вщем
Сколихнуть ці духмянії зваби!
Й, життєдайним умиті весняним дощем,
Спалахнуть всі хореї і ямби!
 
Знов у розкриллі ночі п’ють спраглі зірки
Прохолоду небес невгамовну,
Й завмирає душа від цієї жаги
Й подарунком сіяє коштовним.
 
ЗАПОВІТНЕ
(моїй найдорожчій матусі Людмилі Семенівні)
 
Скільки ж їх у житті, потаємних стежок тих несказаних
У великому світі – не віда ніхто і 
не зна...
То рівненьких, немов те проміння, то в вузлик зав’язаних,
Та дорожча з усіх заповітна 
стежинка одна.
Та доріжка від серця до серця 
пронизана вічністю.
Не підвладна вона перешкодам,
рокам і життю.
З життєдайних джерел – тепле 
сяйво магічності,
Моя пристань, де бачу матусю 
рідненьку свою.
Тиха радість, тут зорі світитимуть 
ласкою,
Візьме скрипочку ніжно свою невидимка-цвіркун...
І обернеться світло дитячою 
казкою
Й забринить ця мелодія безліччю 
трепетних струн!
Дотик серця, той погляд святою 
молитвою,
Незгасимим свічадом в житті 
запалає моїм...
Ось такою – небачено доброю й 
світлою
Я стежинку цю зоряну й дітям 
своїм заповім.
29.09.2016р.
 
***
Притихне й вгомониться день
І зовсім поруч сяде вечір...
Своїх ще доспівать пісень
Летить притомлена малеча...
 
Бабуся вдома клопітка
Все щось на стіл ладна вечерю,
Дідусь в газету загляда
Й бурчить так любляче на неї.
 
Латає, ніби ювелір,
Десь душу доньці мама стиха,
А батько сердиться на них:
«Гляди, стара, діждемось лиха!»
 
Киває стверджено на все
Їм під вікном стара тополя...
А десь для нас, понад усе,
Свої вердикти пише Доля...
 
І, доки янголя несе
Тобі й мені життя новини –
То хтось наш спокій береже
І не засне ні на хвилину...
06.08.2016р.
Тетяна ПРОЗОРОВА,
м.Кривий Ріг